Диво-короваї творить… однією лівою

У 19 років Тетяна Пірожик із Ратного ледь не загинула на виробництві. Каже, що врятувала її покійна мама, яка приснилася напередодні біди. Залишившись із однією лівою рукою, мужня полісянка не зламалася: стала віртуозом–кондитером, хористкою у церкві і берегинею гарної родини

 

У лікарні плакала, бо шкодувала батька

Серце розривав жаль, бо тато й так зазнав у житті лиха. Рано овдовів, а на руках — ​четверо дрібних діток. Мама їхня померла після пологів, коли найменшенькій і дня не виповнилося.

— А мені сьомий рік ішов, коли ми осиротіли, пам’ятаю, як усе було. Дід наш сказав: «Дитину нікому не віддамо, вона має родину, де троє — ​там і четверо». Щоб якось дати раду дітворі, батько оженився вдруге. Ми, старші, збитошні були. За рідною мамою тужили, і образ вистачало, і сліз. Але росли дуже дружними, привченими до праці. Розкошів не було, а хотілося чогось смачненького. Тому мріяла стати кондитером, щоб завжди мати на столі тістечка й печиво. І співати дуже любила. Та, як закінчувала школу, батько сказав: «У культосвітнє училище не пущу, бо треба мати серйозну професію, а співати ти й так умієш», — ​згадує Тетяна дитинство, юність, і сльози затуманюють її очі.

Згадувати пережите - важко.

На той час професія кондитера була дуже популярною, конкурс на цю спеціальність в училищі у Володимирі–Волинському виявився великим, «блату» не шукали, тож дівчина стала майстром хлібобулочних виробів. Влаштувалася на роботу на комбінат в Ратному, а вже через місяць її призначили майстром зміни. Беручка до роботи Тетяна не нарікала, що треба працювати й у свята, і в нічну пору. Хоча мала за місяць всього одну вільну суботу, коли можна було піти на танці. План виконували, молоду працівницю, передовика виробництва, комсомолку зобов’язали виступати на мітингу з нагоди 1 Травня. А перед тим — ​нічна зміна…

— Усе сталося просто блискавично, — ​тремтить від хвилювання голос нашої співрозмовниці. — ​У якусь мить мою руку затягнуло в барабан з ножами.

— Усе сталося просто блискавично, — ​тремтить від хвилювання голос нашої співрозмовниці. — ​У якусь мить мою руку затягнуло в барабан з ножами. Я була худенька, кісточки тоненькі, дробилися моментально, за лічені секунди не стало кисті, ліктя, вище нього — ​аж до плеча, може, і всю мене змололо б, якби робітник–тістоміс не вимкнув обладнання й не кинувся рятувати. Я — ​хустину з голови, кричу: «Зав’язуй, бо кров’ю зійду». Ще й сама допомагала йому, поки не знепритомніла.

У лікарні хірурги нічим утішити не могли, порадили звикати жити без руки. Таня плакала, бо шкодувала батька. Думала, буде опорою для нього, для молодших сестер, а вийшло по–іншому: сама стала безпомічною. Страх і відчай заполонили душу: «Кому я така потрібна? Як жити далі?» На хлібокомбінаті розслідували причини нещасного випадку, говорили про несправність обладнання, але хіба це вже мало якесь значення? Вижила — ​і добре. А Таня досі дякує за це покійній мамі.

— Приснився перед тим стіл, завалений м’ясом. Я до нього, а мама звідкись узялась, мене швидко звідти відсторонила і зникла…

З лікарні повернулася у рідний Вужиськ. Сім’я велика, клопотів багато. Роз’їдали серце мимохіть почуті слова: «Є кому їсти, та нема кому робити». І Таня бралася за все: картоплю однією лівою вчилася чистити, буряки на полі обрізувала, льон збирала. Хотіла довести і людям, і собі, що не є безпорадною калічкою, яка заслуговує тільки на співчуття.

До приготування випічки Тетяна підходить дуже відповідально.

«Другій матері дякую за те, що привела до Бога»

— Зараз у кожного є змога прийти до храму, скинути з душі тягар, сповідаючись, причащаючись. А за часів моєї юності молодь до церкви не пускали. Але наша друга мама на те не зважала, сама йшла на службу і нас брала. Було, і на шкільній лінійці мене перед усіма дітьми ганили, та все одно ми потай бігали до церкви у Замшани. І тепер я другій своїй матері, якій уже 86 років, щиро дякую за те, що привела мене до Бога, — ​каже Тетяна.

Напевне, віра в те, що Господь не залишить її у біді, й допомогла пережити найважчі часи. А згодом і кохання прийшло. Батьки судженого не перечили, що вибрав собі за дружину саме Таню. Жили на одній вулиці, працьовиту дівчину знали змалечку. Ніколи й словом не дорікнули ні синові, ані невістці. А вони з Федором, до речі, завжди давали собі раду, ще й рідні намагалися підсобити. Після весілля перебралися у квартиру в райцентрі, яку виділили Тетяні ще до заміжжя. На запитання про те, як швидко вдалося навчитися однією лівою рукою пеленати діток, ліпити вареники, пекти диво–короваї, жінка має готову відповідь:

— Навіть якби я обох рук не мала, то без роботи не сиділа б, у хід пішли б ноги. Головне — ​хотіти. А за випічку взятися ще й скрута змусила. У 1990–ті роки пенсії вчасно не платили, зарплату чоловікові теж боргували, от ми з власного городу зерно мололи, зі свого борошна я і хліб стала пекти, і печиво, і перекладанці різні.

Оцінили незабаром кулінарний талант Тетяни Пірожик і сусіди, знайомі. Почали замовляти торти, короваї. Підросли син і донечка, найперші мамині помічники, допомагали і тісто місити, і оздоблювати вироби. Сьогодні вони вже дорослі, мають свої сім’ї, подарували батькам онуків. Син став священиком, дочка — ​агрономом.

— Завдяки синові я в церковному хорі співаю. Він ще школярем ходив, а згодом, як формувався хор у храмі святого Агапіта Печерського, і мене переконав спробувати. Завжди перед тим, як пекти коровай, брала благословення в батюшки. Тепер маю вдома свого священика. Перед тим, як місити, молюся, — ​розповідає жінка. — ​Як не справляюся місити сама, то наймолодшу сестру прошу на поміч. Буває, до півночі сиджу, маруджуся з кожною пелюсточкою, щоб квіточки були як живі. Освоїла комп’ютер, аби бути в курсі сучасної оздоблювальної моди, маю багато спеціальної літератури.

Тетянині короваї й торти — ​справжні витвори мистецтва. Здається, вона й комара лівою рукою підкувати може, настільки тонкою є її робота. У школі любила малювати, ліпити з пластиліну, а тепер це стало в пригоді. Втім, жінка жартує, що кондитером вона стає у свій вільний час. Бо ж є і живність, і городи, і у Вужиську мати чекає.

Завдяки синові я в церковному хорі співаю. Він ще школярем ходив, а згодом, як формувався хор у храмі святого Агапіта Печерського, і мене переконав спробувати. Завжди перед тим, як пекти коровай, брала благословення в батюшки. Тепер маю вдома свого священика.

Кожен виріб Тетяни — маленький шедевр. / Фото із facebook сторінки Тетяни Пірожик.

Зізнається, що наслідки травми з віком усе більше погіршують здоров’я. Але нині путівка у санаторій їй не світить. Через 10 років після нещасного випадку Тетяні замість другої групи інвалідності встановили третю, наче у неї за той час виросла нова кінцівка. Жінка здогадується, чому так сталося:

— Принципово ніколи в житті нікому не давала хабарів. Бо ж мені кожна копійка дуже трудно дістається. А тепер комісія у Камені–Каширському вирішила, що оздоровлення для людини без руки, яка має хворий хребет і страждає від гіпертонії — ​зайва розкіш. Написали тільки, що потребую протезування. Але той протез, яким мене забезпечують, абсолютно не функціональний, носити його можна хіба що «для краси», аби рукав не був порожнім. Патології хребта і зміщення внутрішніх органів доводиться лікувати у представників народної медицини.

Нормалізувати підвищений артеріальний тиск, за словами нашої співрозмовниці, можна, дієтою і різними рослинними препаратами. Ділиться одним випробуваним рецептом: у сік із 3 кілограмів подрібненої цибулі додає 25 грамів сухих перетинок із горіхових плодів, заливає суміш 0,5 літра доброї горілки, дає два тижні настоятися. Приймати по столовій ложці тричі на день.

А ще Тетяна радить не забувати дорогу до храму і за найважчих випробувань покладатися на Бога.