Колекція CAMAY – неймовірна історія кохання

Спіймана на місці злочину (у відділок зателефонували й повідомили про вбивство, хоч і не назвалися), із закривавленим ножем у руці, лежала на заляпаній кров’ю підлозі біля вбитого і щойно народженої дитини (попри те, що з’явилася на світ шестимісячною, її вдалося врятувати). Так само без емоцій дивилася на стелю. Поява міліції аніскільки не схвилювала її. Спокійно дала одягти наручники. Не чинила опору, йдучи до машини. Донині не зронила ані словечка.

Вона не прикидається. Це підтвердила медична експертиза. Скільки триватиме такий стан злочинниці — ​теж невідомо. Сказано, що вивести її з нього може або шок, подібний до пережитого, або якісь асоціативні порівняння чи спогади.

Я ще раз переглянув її справу. У вічі впала дата народження. Ти диви — ​ця жінка сьогодні іменинниця. Їй виповнюється тридцять років. Ніколи не мав жалості до вбивць, але ця не викликає в мене особливої відрази. Тим більше, міру її причетності до вбивства ще має довести слідство. А поки що це лише гіпотези. Можливо, вона просто оборонялася.

Мені так хочеться примусити її згадати все. Я ж лише починаю свою лікувальну практику в цьому закладі. Вона мусить заговорити.

Треба вже йти. Чомусь хочеться щось їй подарувати. Хоча навіщо? Вона однаково не згадає, що таке день народження. Але ж, крім мене, їй нізвідки чекати подарунка. Треба взяти те, що найімовірніше стане їй у пригоді. Правильно, мило. Кілька днів тому не втримався і купив упаковку CAMAY. Три шматочки. Занесу їх їй. І яка різниця, що вона на них не зреагує? Головне те, що мені самому буде приємно.

Чомусь хочеться щось їй подарувати. Хоча навіщо? Вона однаково не згадає, що таке день народження. 

Як і завжди, вона лежить, ковзаючи по стелі неуважним поглядом. Вкладаю їй до рук мило в гладенькій упаковці. Вона, як і передбачав, нуль уваги.

— З днем народження!

Відкриваю коробочку. Піднімаю до її очей подарунок. Я закрив їй стелю. Жінка просто змушена глянути на нього. Вона дивиться і…

САМАY light (біле)

Легке біле весільне плаття. Коротенька фата. Білі лаковані черевики з тонкою перетинкою. Довгі рукавички. Наречена.

До весілля ще тиждень, Василь сьогодні подарував мені цю розкіш. Він примушував приміряти його. Але не погодилася: кажуть, що це погана прикмета, коли наречений бачить свою обраницю у весільному одязі.

— Тоді вдягни те плаття, в якому була, коли зустрів тебе.

— Навіщо?

— Хочу пригадати собі, яку чарівницю мені пощастило зустріти.

Ледве знаходжу його серед речей, які мала винести до підвалу через те, що вийшли з моди. Легке біле шовкове плаття. Воно колись сподобалося мені. Я купила його на базарі. Помірявши, не стала вже й знімати. Довге, напівпрозоре на грудях, воно видовжувало мою й без того зграбну фігурку і мало виразний еротичний підтекст.

Подобаючись сама собі, мало не підстрибуючи від задоволення, вирішила йти додому не містом, а звернула в бік парку. Вітер то вплітався в моє волосся, то вивільнявся з нього, то, грався зі мною в піжмурки, закриваючи мені очі моїми ж кучериками. Посміхаючись, відганяла його рукою, й не помітила, як налетіла на хлопця, що стояв біля дерева:

— Крокодилів розганяєш?

— А хіба вони тут були?

— Тому й нема, що ти геть усіх порозганяла! Ти куди?

— Додому!

— Так прозаїчно?

— А ти, бачу, хочеш внести в мій маршрут дещицю романтики?

— Правильно міркуєш. Тільки хотілося б дізнатися, чий маршрут маю перетворити на свято.

— Вірин. І я не проти почути ім’я того, кому я дозволю поекспериментувати з собою.

— Владислав.

— І куди тепер проляже наш шлях?

— До річки.

— А де ж романтика?

— Ти коли–небудь плавала одягненою?

— Ні.

— Доведеться спробувати, — ​вхопив за руку й потяг до води.

— Це ж новеньке плаття!

— Нічого, буде ще й мокреньке. Босоніжки дозволяю зняти! — ​повідомив великодушно.

Сам теж роззувся.

— Раз, два, три — ​попливли.

Дурнувато посміхалася, думаючи, що таки жартує. Але це був не жарт. Він повів мене у воду. Пробувала опиратися, але коли побачила, що на нас дивиться весь пляж, виліпила сонячну усмішку.

Ми плавали, пірнали. А через кілька днів знайшли своє фото у місцевій газеті. Світ не без об’єктива!

— Ну як тобі? — ​запитав, коли ми вийшли з води.

— Вражаюче! Чим же у відповідь вразити тебе? — ​стояла, задумавшись, відчуваючи, як приємні серед такої спеки холодні струмочки стікають по тілу.

— Твій удар уже був!

— Не помітила.

— Я закохався у тебе з першого погляду.

— А що накажеш зробити мені?

— Спробувати зробити це хоча б із сотого.

Легке біле весільне плаття. Коротенька фата. Білі лаковані туфлі з тонкою перетинкою. Довгі рукавички. Наречена.

CAMAY chic (чорне)

— Ходи, погуляємо! Тобі корисно!

Ще б не корисно! У мене буде дитина! До її народження залишилося три місяці!

Владислав щойно повернувся з Москви, де працював на будівництві.

— На кілька місяців грошей вистачить, а тоді знову поїду. Хочу, щоб ні ти, ні наша дитина не мали відмови ні в чому.

— Я більше нікуди тебе не пущу. Не хочу хвилюватися.

Я люблю тільки тебе. Вибач, що зрадив. Я спокутую свою провину.

— Куди б мав пропасти? — ​щиро дивується.

Він купує мені букет троянд.

— Ходімо в парк!

Знаходжу знайоме дерево. Саме біля нього два роки тому познайомилась із Владиславом, кладу букет.

— Як на могилу! — ​говорить він зміненим голосом.

— Ні, як до обеліску нашого вічного кохання! Мені хотілося, щоб у нас з тобою — ​назавжди.

— Ой, ледь не забув. Давай зайдемо до мене. Через півгодини телефонуватимуть з роботи.

Він відмикає двері квартири.

Це здається неймовірним, але з кухні долинає запах смаженого м’яса і картоплі.

Владислав дивується не менше, ніж я.

— Хто тут?

У коридор виходить симпатична жіночка й, ігноруючи мою присутність, кидається йому на шию:

— Пам’ятаєш, збираючись, згубив ключі? Я знайшла їх учора на подвір’ї. Не втрималася й приїхала. Мені так не вистачає тебе. Ніяк не можу забути наші ночі. Знаю, що обіцяв повернутися, але не чекалося. А це хто? — ​тикає пальцем на мене, як на щось зайве.

— Це — ​моя наречена. У нас буде дитина.

— Ні! — ​лунає наш одночасний вигук.

Вона кричить від безвиході, я — ​від сильного болю, який пронизує тіло, по ногах струменить кров. Не помічаю, як посунула скатертину, як до моїх ніг упав гострий кухонний ніж. Закриваю очі.

CAMAY classic (червоне)

— Владиславе, дитини не буде! — ​з холодним тріумфом зауважує жінка, дивлячись, як я корчуся від болю. — ​Не буде! Ти вільний! Я народжу тобі десять.

— Потрібно викликати «шви–дку»! — ​кричить він.

— Навіщо тобі ці проблеми? Висунемо її на сходи. Хай звідти кличе на допомогу. Берися.

Невже він послухає її? Чому це ще дивує? Адже він уже й так зрадив мене.

Він нахиляється наді мною.

— Я люблю тільки тебе. Вибач, що зрадив. Я спокутую свою провину. У нас буде десять дітей.

— Не буде!

Жінка хапає з підлоги ніж і встромлює йому в шию. Його закривавлена голова падає мені на груди.

Від мене тікає дитина. Тікає свідомість. У моїй руці щось холодне й липке, підозріло схоже на ніж. Я боюся дивитися вниз. Краще вже — ​на стелю.

Леся Смолкі