Чому діти не хочуть їхати в санаторій «Згорани»?

...Черговою акцією протесту шахтарів

Схоже на те, що в нашій країні страйки, пікети стають визначальними факторами життя гірників. Я про те, що на початку минулого тижня вони разом із ветеранами війни в Афганістані та ліквідаторами аварії на ЧАЕС намагалися штурмувати Верховну Раду, знову вимагаючи погашення заборгованої зарплати та кош­тів на розвиток і оснащення шахт.

Чомусь думала, що серед великого гурту, який зібрався у столиці, волинських шахтарів немає. Помилилася. Бо коли набрала номер телефону голови профкому Незалежної профспілки гірників України шахти № 9 Василя Гури, то почула стукіт касок. Як виявилося, він разом із двома іншими профспілковими лідерами Нововолинська Павлом Лазаренком та Василем Прадідом прибув до Києва на раду голів профкомів. Але, зорієнтувавшись у ситуації, приєдналися до протестних акцій. Чекали на розгляд «шахтарського» питання у Раді, але воно, попри обіцянки, чомусь не прозвучало того дня в стінах парламенту.

Із телефонної розмови з головою «незалежників» шахти № 10 Василем Прадідом дізналася, що їхні лідери Віктор Турманов та Михайло Волинець поспілкувалися з гірниками і просили їх роз’їжджатися по домівках. Як аргумент повідомили про постанову № 8362, якою передбачено виділення на вугільну галузь 2 млрд 600 млн гривень. Однак цей документ має розглянути бюджетний комітет, витримати інші процедурні моменти, аби дати «зелену вулицю» траншу надходження коштів у регіони. Що залишалося робити шахтарям? Повірили. Василь Прадід окремо гостро порушив питання продовження будівництва підземки на зустрічі з керівником департаменту вугільно–промислового комплексу Олександром Владиченком. Останній запевнив, що воно на контролі в міністерських чиновників, і ведеться мова про те, аби на завершення шахти № 10 перекинути кошти з «реструктуризації», тобто ті, які передбачені за закриття вугільних підприємств. А тим часом прохідники «десятки» пішли у двотижневі відпустки за власний рахунок. Закінчується червень, а вони ще не отримали зароблене за квітень і травень.

… Красою природи і відсталістю оздоровчого закладу

У селі Згорани Любомльського району просто понад трасою розташований обласний дитячий протитуберкульозний санаторій. Якщо поглянути з дороги на його зовнішній вигляд, стає сумно. Будівля — в стилі 1970–х років минулого століття і з тих пір нітрохи не змінилася. Не додали оптимізму й екскурсія територією та розмова з головним лікарем Олександром Сеньом, котрий керує закладом уже сьомий рік. Він погодився, що «Згорани» досі залишаються «радянськими». Раніше тут оздоровлювалося більш як 300 дітей. А тепер не завжди є й половина.

На цей рік санаторій, розрахований на 150 ліжок, отримав 13,5 мільйона медичної субвенції. Це — ​в цілому на функціонування закладу. Левова частка суми йде на заробітну плату працівників. В аналітичній довідці, яку підготував управлінню охорони здоров’я ОДА головний лікар, зазначено, що влітку тут може відпочити 120 дітей за зміну, а взимку — ​80. Але стільки їх не приїжджає. При плані 1500 осіб реально буває не більше 1200. Причина — ​діти не хочуть їхати в «Згорани».

Байдуже до справ у санаторії і персоналу, заробітна плата якого, крім учителів, однакова, незалежно від того 20 чи 120 дітей тут відпочивають.

Чому — ​стає зрозуміло, якщо оглянути приміщення санаторію. Дещо тут уже вдалося змінити — ​наприклад, кімнати другого поверху в корпусах, де закінчується ремонт, соляну кімнату, амфітеатр, клуб, який оновлюється. А від решти куточків, як і раніше, віє убогістю та «совком». Видно, що ніхто не поспішає покращувати вигляд здравниці. Та й за 370 тисяч гривень на рік, виділених на розвиток (сюди входять бензин, миючі засоби тощо), багато не зробиш. Але чи намагалося саме керівництво шукати спонсорів, писати грантові проекти, звертатися до меценатів, зрештою, до депутатів? Ні! Санаторій не має навіть власного сайту, інформацію з якого могли б черпати батьки, лікарі, вчителі. Та що там казати, якщо привезені сюди три роки тому 50 комфортних ліжок досі (!) не встановлені.

Занедбаним виглядає і величезний корпус школи санаторію більш як на 300 учнів, з якого сьогодні використовується лише незначна частина приміщення. Згоранський голова Олександр Лукашук розповів, що в сільській школі та дошкільному закладі не вистачає місць, на черзі в садок стоїть 80 діток. Чому б не передати частину школи санаторію для села? Про це знають і в обласному управлінні освіти й науки, але поки що — ​жодних змін.

Послухавши керівників та оглянувши матеріальну базу здравниці, стало прикро. Очевидно, чиновникам, від яких залежить, щоб єдиний в області заклад, де можуть оздоровлюватися діти з малозабезпечених сімей, розвивався, це не болить. Байдуже до нього і персоналу, заробітна плата якого, крім учителів, однакова, незалежно від того 20 чи 120 дітей тут відпочивають. Головний лікар Олександр Сень каже, що перед кожним заїздом вони розсилають путівки по районах і містах, а там визначають, якій категорії їх можна пропонувати. Але чи справді серед батьків немає бажаючих оздоровити дітей за рахунок держави — ​великий знак питання.

…Цинічним піаром на чужій біді

Нещодавно Нововолинськ попрощався з бійцем Олегом Пушкаруком. Тіло Героя зі Сходу доставив волонтер, депутат Волинської обласної ради Валерій Курстак разом із двома помічниками Андрієм Гацем і Валентином Стельмащуком із села Зубильне Локачинського району. Непросто було Валерію Курстаку вирушати в далеку дорогу, оскільки на той час через травму мав загіпсовану руку. Та після переговорів із керівником 14–ї бригади, начальником зв’язку 3–го батальйону, представником служби доставки «200–х» зрозумів, що треба їхати. Якщо чекати, поки узгодять всі формальності і знайдуть кошти, мине не один день.

На Луганщину добралися за 13 годин. Там за допомогою голови Попаснянської районної військово–цивільної адміністрації Сергія Шакуна вдалося оперативно владнати організаційні моменти. Транспортувати загиблого було важко морально і фізично. На вулиці стояла спека. Аби привезти тіло, в салоні буса прилаштували спеціальні ємності з льодом. Включили найхолодніший температурний режим, тож дорогою добряче змерзли. Рятувалися гарячим чаєм та кавою, ​аби не заснути за кермом. По черзі дрімали на задньому сидінні, а поруч був страшний вантаж…

На Цуманському перехресті Героя зустрічали автомайданівці і з поліцією супроводжували через Луцьк, адже багато водіїв зовсім не реагують на вивіску — ​атрибут війни, — ​написану великими літерами. У центрі Володимира–Волинського зібралося чимало людей, які віддали останню шану захиснику України. Людно було й на майдані Незалежності в Нововолинську. Олега Пушкарука поховали з усіма почестями, а соцмережі запістрявіли повідомленнями про… «достойну зустріч Героя». Мовляв, який я молодець, що вийшов зустріти загиблого і провів його в останню путь.

Люди добрі! Віддати данину шани учаснику АТО — ​це не заслуга, а наш святий обов’язок, маленька подяка за те, що живемо у мирній обстановці. Соромно використовувати чужу трагедію для піару своєї особи! Тим більше, що, як каже Валерій Курстак, на словах наших бійців підтримують усі, але на ділі це виглядає по–іншому. Коли йому доводиться їхати на передову, особливо за загиблими, мало хто зголошується приєднатися. Хоча саме такі випадки — ​хороша нагода проявити себе. А не демонструвати в салютах на честь свого дня народження, коли в цей час хтось стікає кров’ю під «градівськими феєрверками».