Лист батька до сина,  що сколихнув світ

Я сам прокрався до твоєї кімнати. Кілька хвилин тому, коли сидів у бібліотеці і читав газету, на мене найшла важка хвиля розкаяння. Я прийшов до твого ліжечка зі свідомістю своєї провини.
Ось про що думав, сину. Я зірвав на тобі свій поганий настрій. Вилаяв тебе, коли ти одягався до школи. Насварив, коли ти не почистив черевики, коли кинув щось зі свого одягу на підлогу. За сніданком я теж до тебе чіплявся — ​ти вилив чай, жадібно ковтав їжу, ти поклав лікті на стіл, занадто густо намазав хліб маслом, а потім, коли ти пішов пограти, а я квапився на поїзд, ти усміхнувся, помахав мені рукою і крикнув: «До побачення, тату!» Я ж нахмурив брови і відповів: «Випрями плечі!»
Потім, наприкінці дня, все почалося знову. Йдучи дорогою додому, я помітив, як ти на колінах грав у кульки. На твоїх штанях були діри. Я принизив тебе перед твоїми товаришами, змусивши йти додому попереду мене.
«Штани дорого коштують, і якби ти повинен був їх купувати за власні гроші, то був би акуратнішим», — ​уяви тільки, сину, що це говорив твій батько.
Пам’ятаєш, як ти увійшов потім до бібліотеки, де я читав? Боязко, з болем у погляді. Коли я поглянув на тебе поверх газети, роздратований тим, що мені завадили, ти нерішуче зупинився біля дверей.
— Що ти хочеш? — ​різко запитав я.

Завтра я буду справжнім батьком. 

Ти нічого не відповів, але поривчасто кинувся до мене на коліна, обійняв за шию і поцілував. Твої ручки обійняли мене з любов’ю, яку Бог вклав у твоє серце і яку навіть моє зневажливе ставлення не змогло висушити.
Потім ти пішов від мене, босими ніжками тупаючи вгору по сходах…
Так-от, синку, незабаром після цього газета вислизнула з моїх рук і мене опанував жахливий, нудотний страх. Що зі мною зробила звичка — ​звичка чіплятися, сваритися? Не можна сказати, що я не любив тебе. Річ у тім, що я занадто багато очікував і міряв тебе міркою власних років. У твоєму характері так багато прекрасного, доброго, щирого. Твоє маленьке серце таке ж велике, як світанок над далекими пагорбами. Це проявилося у стихійному пориві, коли ти кинувся до мене, щоб поцілувати перед сном. Ніщо інше не має сьогодні значення, сину.
Я прийшов до твого ліжечка в темряві і, присоромлений, став перед тобою на коліна. Це слабке спокутування. Знаю, ти не зрозумів би цих речей, якби я сказав тобі їх, коли ти прокинешся.
Але завтра я буду справжнім батьком. Дружитиму з тобою. Буду страждати, коли ти страждаєш, і сміятися, коли ти смієшся. Я прикушу свого язика, коли з нього буде готове зірватися дратівливе слово.
Я постійно повторюватиму як заклинання: «Він тільки хлопчик. Маленький хлопчик!» Боюся, що подумки бачив у тобі дорослого чоловіка. Проте зараз, коли бачу тебе, синку, що стомлено зіщулився у ліжечку, розумію, що ти ще дитина. Ще вчора ти був на руках своєї матері і голівка твоя лежала у неї на плечі. Я вимагав багато. Занадто багато».

Вільям Л. АРНЕТТ