«Хоч я і алкоголік, але тепер завжди тверезий»

«Збився з рахунку, скільки разів потрапляв у наркодиспансер»

— Уперше я попробував спиртне підлітком. Сподобалось, бо зникло відчуття самотності, відсторонення, з’явилася легкість у спілкуванні. Мені захотілося пережити подібний стан ще і ще раз.

Спочатку міг контролювати себе: 2–3 чарки — ​і досить, але незабаром почав напиватися до нестями. Ранкове похмілля тоді ще не було важким. Далі 2 роки я не зловживав спиртним, бо служив на кордоні. Після служби одружився, народилася дочка, теж намагався триматися, але коли вже пив, то до безпам’ятства. Звик похмелятися, скоро похмілля сподобалося більше, аніж сама пиятика.

Одного разу після ділової поїздки прокинувся у якомусь приміщенні — ​не розумів, де знаходився і як туди потрапив. З’ясувалося, що я — ​у наркодиспансері після чотириденного запою. Після розмови з лікарем, який пояснив, що причина моїх бід — ​алкоголізм, я дав собі слово більше не пити. Задля надійності ввели препарат «торпеда». Мені було 24. Я витримав два роки і зірвався після смерті батька. Знову наркодиспансер. І якщо попереднього разу вважав, що потрапив туди випадково, то тепер мені сказали, що я — ​їхній клієнт. Далі моя «кар’єра» продовжувалася: ще 12 років запоїв із перервами від півроку до двох. Перепробував різні способи лікування: медичні, народні, психологічні. Я експериментував зі слабоалкогольними напоями, вводив різні обмеження для себе тощо. Всі вони діяли недовго.

Потім померла моя мама, винуватив у цьому себе, і в мене почалася дворічна депресія, яка посилювалася, вбивала. Мої запої стали регулярними, з інтервалом в 1–2 місяці, за схемою: запій — ​наркологія — ​тиждень присягань більше не пити — ​черговий зрив. Я збився з рахунку, скільки разів потрапляв у наркодиспансер.

«Я намагався вбити себе, молився, щоби вранці не прокинутися…»

Дружина страждала, дочка тікала з дому. Тверезим я був гіршим за п’яного — ​злість, дратівливість, страх, відчай розпирали мене. «Набравшись», учиняв дикі, ганебні вчинки. При цьому щиро бажав більше не пити, але нічого не міг із собою зробити.

Усе набридло, хотів смерті. На щастя, мої жалюгідні намагання вбити себе не досягнули мети, але я молився увечері про те, щоби з ранку не прокинутися, а коли прокидався, шкодував, що ще живий. Запої були інтенсивними, проте алкоголь вже не приносив насолоди, залишилися біль, порожнеча, жалість до себе. Стало підводити здоров’я, я вже не міг ні пити, ані не пити.

Коли в черговий раз лікувався у наркодиспансері, прийшло четверо людей, котрі назвали себе алкоголіками. Вони коротко розповіли про себе, дали листівку з адресами і номерами телефонів та запросили у своє товариство. Але повірити їхнім словам було важко. Ще три рази я напивався і лежав у наркодиспансері, де й лікарі рекомендували товариство анонімних алкоголіків (АА) як останню надію. Жінка постійно докоряла цим же. Я здався і пішов.

Слухаючи розповіді промовців на зборах, відчував ті ж переживання, що й вони, у мене з’явилася довіра до них. Багато хто із присутніх тривалий час залишався тверезим — ​і це дало мені надію. Прийшов, щоб відбувати повинність, але після зборів зрозумів, що тут я — ​свій, тут я не один.

Сказати, що зараз у мене завжди все добре, буде неправдою. Буває, нервую, відчуваю емоційний дискомфорт, але не хочу покращувати свій стан алкоголем, і ось уже четвертий рік залишаюся тверезим.

28–29 липня 2018 року «Анонімні алкоголіки» Луцька запрошують на святкування 29–ї річниці руху АА в нашому місті. Форум буде проходити в готелі «Профспілковий» за адресою: м.Луцьк, просп. Відродження, 24. Початок 28 липня о 12.00 в актовому залі (3–й поверх). Ми поділимося досвідом, як завдяки програмі «12 кроків анонімних алкоголіків» вдається залишатись тверезим.

Тел.: (067)691–64–23, (066)920–15–70 або: www.aa.org.ua

Вхід вільний.