Було три подруги

…Першою вийшла заміж Люба. Діана з Мартою раділи за подругу.

— Пора і вам до вінця, дівчата, — жартувала Люба. — Марта з Ваською зустрічається. Може, й ти, Діанко, маєш хлопця, але не зізнаєшся? Чи й далі страждаєш за Сашком? Шкільне кохання — це лише романтика і ностальгійні спогади.

— Я — остання в черзі на заміжжя, — засміялася Діана. — Спершу видамо Марту.

Так і сталося. Марта виходила заміж за Василя. Діана була за старшу дружку. А Люба збиралася народжувати первістка. Із залицяльниками Діані не щастило. А в школі, де почала працювати, всі вчителі–чоловіки були одружені.

Колись ти за них уроки робила. Тепер їхніх дітей бавиш.

Подруги часто просили Діану побути з дітьми. У Марти народилася дівчинка. Бувало, водночас приводили своїх малюків.

Марта і Люба з чоловіками торгували на ринку. Сім’ї часто зустрічалися, оскільки мали спільні інтереси. Товари, ціни, попит… Діану не кликали, бо що вчительці обговорювати з «бізнесменами». Зате, коли треба було побути з дітьми, відразу згадували безвідмовну подругу. Коли в Діани захворіла мати і виявилося, що без операції не обійтися, трохи підсобили співробітники в школі. Батько продав гараж. Щось допомогла родина. А подруги поспівчували — швидше собі, а не Діані.

— Долар «скаче», з цінами казна–що твориться, — нарікала Люба. — Раніше бізнес ішов добре, а тепер… Раді були б тобі допомогти, Діанко, але ось такі справи…

— Тепер хворіти зовсім не вигідно, — додала Марта. — Хоч відразу вмирай… Ой, вибач, Діанко. Злетіло з язика. Ми також у кредитах сидимо.

— В яких кредитах? — нерозуміюче перепитала Люба.

— Забула? Я ж тобі казала…

Марта промовисто глянула на Любу.

— А–а-а… так–так…

— Дівчата, я ж у вас нічого не прошу, — виправдовувалась Діана. — Головне, аби операція мамі допомогла.

— Ой, Діанко, ти б могла посидіти з малою? — запитала Марта. — Нас на хрестини запросили. В сусідню область. Не хочеться дитину тягнути.

— Не можу, мушу біля мами в лікарні бути.

— Жа–а-аль, — розчаровано протягнула Марта.

…Діанина мати одужала. Лише за доньку хвилювалася. Скоро тридцятка. Сусіди пліткують, мовляв, і гарна, і вчителькою працює, а заміж ніхто не бере. Замість своїх — дітей подружок няньчить. На вихідні Діана з батьком збиралися до тітки в село. По господарці допомогти. Зателефонувала Люба.

— Діано, я завтра до тебе свого Назара приведу. Ми з компанією на пікнік зібралися. Без дітей. Крім тебе, нікому…

— Я з татом до тітки їду. Іншим разом — будь ласка.

— А тато сам не може? Чи з мамою?

— Яка з мами помічниця? А тітка нам продуктами підсобляє. Треба віддячувати.

— От халепа. Марта також хотіла в тебе свою Тетяну залишити. І що — нам від пікніка відмовитися? А ми ж обіцяли підтримувати одна одну…

Люба з Мартою на подругу образилися. Мати Діани давно хотіла відкрити доньці очі на таку дружбу. І ось ця підслухана розмова…

— Діано, я не хочу втручатись у твої стосунки зі шкільними приятельками, але… вони використовують тебе. Колись ти за них уроки робила. Тепер їхніх дітей бавиш. Дивна ваша дружба. Нещира.

— Я їм просто інколи допомагаю.

…Мама першокласника Тараса попередила Діану, що сина зі школи забере її двоюрідний брат, який у них гостює, бо в неї з чоловіком ділова зустріч. Уроки закінчилися, діти швидко розійшлися. Лише Тарас чекав свого родича. Діана хотіла сама відвести його додому, але хлопчик не мав ключів від квартири. Учителька з учнем сиділи на лавці біля школи. Діана поглядала на годинник: незабаром мала бути в перукарні. І нарешті…

— Мій дядько! — вигукнув Тарасик.

Молодий чоловік представився Майклом, тобто Михайлом. Вибачився, що довго йшов — заблукав.

— Міс Даяна, — звернувся на західний манер, — я лише три дні тому прилетів із-за кордону. Погано орієнтуюся в місті.

— Тарасику, заведеш свого дядька додому? — пожартувала у відповідь.

— Аякже, Діано Петрівно, — по–дорослому мовив першокласник. Діана з Майклом–Михайлом розсміялися…

Згодом виявиться, що цього дня Діана чекала не просто родича свого учня. Вона чекала свою долю. Майкл–Михайло закохався у вчительку свого племінника. Діана розповіла про свого залицяльника Любі з Мартою.

— Усе це банально, — хмикнула Люба. — Тимчасове захоплення. Поїде і забуде.

— Правда, правда, — підтримала подругу Марта. — Ще й у школі пліткуватимуть. Воно тобі треба? А він справді не одружений?

— Ні. Його родина також походить з України. І взагалі він хороша людина.

— Не будь наївна, Діано, — не вгавала Люба. — А, до речі, він багатий?

— Його банківського рахунку я не бачила, але казав, що у серйозній комп’ютерній компанії працює.

— До речі, мій Васька хоче тебе познайомити з деким. Його звати Славко. На ринку торгує. Має дві точки. З дружиною в нього не склеїлось. То як? — запитально подивилася на Діану Марта.

— Я вдячна за турботу, але не потрібно, — відповіла.

Подругам це не сподобалось. Дорогою додому вони обговорювали Діану. Мовляв, принцесою себе уявила. Насправді ж вони просто заздрили. Мартин Васька почав за чужими спідницями волочитися, відколи здружився зі Славком. А Любин чоловік зібрався за кордон, аби швидше заробити на власне житло. Бо коли після розлучення додому повернулася сестра із дитиною, квартира свекрів стала схожа на казкову рукавичку.

…Діана все ще сподівалася, що Марта з Любою прийдуть на її з Майклом–Михайлом вечірку. Телефонувала обом. Хотіла дізнатися, чому запізнюються. Але слухавки не взяла жодна… Жінки сиділи в Мартиній квартирі. Замість порадіти за Діану їх «муляло», що стосунки з Майклом–Михайлом склалися добре.

— А може, заглянемо на годинку на забаву, — мовила Марта. — З цікавості.

— З цікавості заглядай за своїм Ваською, аби «наліво» не ходив, — відгризнулася Люба.

— Усе ж таки Діана — наша подруга.

— Думаєш, ми їй потрібні тепер? Вона зі своїм принцом за кордон махне. А ми тут… Шкода, Марто, що ти її зі Славком не познайомила. Хай би спробувала смак справжнього життя. Чому їй має бути добре? Ми ж не гірші…

— Може, ти й права, Любо…

Діана хвилювалася, чи все гаразд у її подруг...

Ольга ЧОРНА