Їхню любов поєднала Революція гідності

«Завтра може для тебе і не настати»

Олексій ​жив у Ковелі. У місті залізничників він працював у магазині, який спеціалізувався на продажу алкоголю. Ольга — ​лучанка. Маючи юридичну освіту, була митним брокером. Їхні шляхи могли б і не перетнутися, якби не Євромайдан, а потім — ​війна. І розмова почалася з того, де зустрілися наші герої, як познайомилися.

Олексій: — ​Наприкінці 2013 року я був у Києві, на Майдані. І у січні

2014–го, коли вже загинув Нігоян і стало ясно, що шляху назад нема. У складі сотні «Волинська січ» зустрів події кривавого лютого, коли розстріляли Небесну сотню. П’ять наших хлопців загинуло. Правду скажу, обставини склалися так, що я на той час був якраз у Луцьку. Тут уже і залишився — ​разом із іншими побратимами взявся створювати Волинський осередок «Правого сектора».

Ольга: — ​У «Правому секторі», де я була помічником керівника силового блоку, ми і зустрілися з Олексієм. Без перебільшення скажу, що нас поєднала революція. Спочатку ми просто товаришували, спілкувалися.

Олексій: — ​Звичайно, були почуття. Але я б сказав про них другим чи третім пунктом. А головне — ​це наше спільне з Ольгою бачення того, що відбувається в країні, за що треба боротися.

 Ми зійшлися своїми поглядами

Мова зайшла про те, як освідчувався Олексій, і відповідь прозвучала дещо незвична.

Ольга: — ​Насправді слова не важливі. Коли хочеш побачити, що людина відчуває стосовно тебе, то треба дивитися на її вчинки, а не слухати, що вона говорить.

Олексій: — ​Час, у який ми зустрілися, не міг не накласти свого відбитку на те, як зароджувалася наша любов. Не скажу про інші пари, але у нас не було так званого квітково–цукеркового періоду, звичних для молодих людей побачень. Щодня ми думали, що нас можуть викрити правоохоронні органи. А коли почалася війна, ми знали, що у будь–якому випадку я туди піду. Питання було лише в тому, коли це станеться, — ​сьогодні, завтра чи через місяць. Ми жили, не розмірковуючи про якісь плани на майбутнє: знали, що є реальні почуття, є сьогодні, а завтра для тебе може і не настати.

Наші стосунки будуються не на високих емоціях, а більше — ​на однаковому баченні життя, того, що відбувається сьогодні і буде в майбутньому.

Ольга: — ​Майдан, війна змусили переоцінити, як мовиться, цінності. Усе те, що раніше було важливим, в один момент стало несуттєвим. І можна було лише посміятися з того, що колись переживала, коли в університеті екзамен не вдавалося скласти.

Олексій: — ​Це був час, той момент, коли розумієш, що матеріальне — ​далеко не на першому місці в житті. А ще було досить важко: дуже багато друзів пішло в минуле. Не в тому розумінні, що вони загинули, — ​просто багатьох життя розділило по різні сторони за ідеологічними поглядами, принципами боротьби. Дехто вважав себе патріотом, але волів сидіти вдома, а на війну нехай ідуть інші. Більше того — ​доводилося чути: сини народних депутатів, мовляв, не воюють, а ти думаєш щось змінити? Я знаю, що принаймні пробував щось зробити, аби в країні настали кращі часи. І зараз скажу, що все-таки позитивні моменти, незначні зміни на краще у суспільстві є. Хоча б у свідомості.

«Дехто вважав, що час ейфорії мине і почуття почнуть затухати»

А потім настав той день, коли Олексій пішов на війну. Перший раз це було у квітні 2014–го, потім — ​у червні. Олексій воював у добровольчому батальйоні «Азов». І багато може розповісти про бойові дії, зокрема під Мар’їнкою. Але сьогодні наша розмова не про війну, а про те, що життя завжди продовжується, люди кохають, страждають. Про те, як це страшно проводжати туди, де, знаєш, дорога тобі людина може загинути, Ольга говорить:

— Поки хлопці сідали в автобус, ніхто з дівчат і сльози не пустив — ​негоже показувати свої переживання, адже їм і так непросто. А потім, коли вони вже поїхали, ми, звичайно, дали волю сльозам. Але це перший раз плачеш, другий. А потім якось трохи легше — ​людина до всього звикає. На Сході України я була за роки АТО не раз — ​працюючи журналістом на інтернет-сайті «ВолиньРоst», вирушала туди з бійцями роти спецпідрозділу «Світязь». А ось у вересні 2014–го була там вперше. Їздила до Олексія.

Чоловік, посміхаючись, пригадує їхню зустріч:

— Я тоді мав значно кращий вигляд, як тепер, — ​був засмаглий, бо від сонця, на яке літо того року не скупилось, ніде не сховаєшся. А ще ж постійно тренувався, щоб підтримувати форму. Одне слово, був здоровий, вишколений. І це зауважила Ольга: мовляв, люди ніби на війні, а вигляд мають гарний. Оля приїхала в Бердянськ поїздом, а ми її там зустріли волонтерським автомобілем. Я показав, де живемо, в якій стороні наші вороги. Повозив, де це було можливо, по Донецькій області. Тоді ж познайомив зі своїм батьком, який був якраз у зоні АТО (батьки Олексія розлучені, і у кожного з них є свої родини — Авт.).

Ольга і Олексій розповіли, як зав’язувалися серйозні стосунки.

Ольга: — ​До кінця 2014–го про сім’ю і мови не могло бути, тому що Олексій був на війні, я — ​в Луцьку. Не зрозуміло було, що далі: війна захопить всю Україну, чи закінчиться перемогою? Тому про якісь особисті плани ми не думали. А наприкінці грудня 2014 року Олексій повернувся із зони АТО і ми вирішили жити разом.

Олексій: — ​Багато наших друзів, знайомих не вірили, що наші почуття, які зародилися на хвилі революції, триватимуть довго. Була думка, що мине період ейфорії і все почне затухати. Але так думали ті, хто не зрозумів, що наші стосунки будуються не на високих емоціях, а більше — ​на однаковому баченні життя, того, що відбувається сьогодні і буде в майбутньому.

А ось зізнання про те, які вони в очах одне одного сьогодні.

Ольга: — ​Олексій їсти вміє готувати, шкарпеток по кімнаті не розкидає. А якщо серйозніше, то він дуже вихований, із повагою ставиться до мене. Ми не сваримося. Може, хіба раз на півроку. Він сильний, незалежний, має свою думку. Хороший, одне слово.

Олексій: — ​Ольга — ​гарна. А якщо говорити про її хороші риси, то вона — ​добра, не гнучка у своїх переконаннях (чи, точніш, — ​не змінює переконання, як флюгер напрямок від подиху вітру). Якщо вже прийняла якесь рішення, то наполегливо йде до поставленої мети. А ще — ​вольова. Коли я пішов на війну, Оля не сіла й не почала рюмсати, нарікаючи: «О, Боже, мене покинули». Вона разом з іншими дівчатами–волонтерками ставила палатку і в будь–яку погоду збирала якісь кошти, речі для нас. А ще писала листи. І чесно скажу, що це була підтримка, яка дуже багато давала. Я знав, заради чого воюю на Сході України, знав, що мені треба повернутися додому живим і здоровим, бо мене чекають.

І уже про те, що було у листах.

Ольга: — ​Я намагалася писати так, щоб розвеселити Олексія. Аби він, читаючи листа, не мучився від того, що я тут страждаю. Розповідала про щось цікаве. Звичайно ж, ми розмовляли телефоном, але я вважала, що листи — ​це дуже важливе у нашому спілкуванні. Колись була традиція писати листи чоловікам в армію, зокрема і на фронт, — ​і я цю традицію підтримала. Передавала свою пошту волонтерськими автомобілями.

Олексій: — ​А я старався у своїх листах заспокоїти Олю. Люди дивляться новини і чують, що якогось дня в зоні АТО було (у 2014–му, в усякому разі) 100 обстрілів. Важко зрозуміти з такого повідомлення, що ці обстріли були на території протяжністю тисяча кілометрів. Я пояснював, що ми ж розумні люди — ​не будемо ризикувати головою там, де цього не потрібно робити (брати саперну лопатку і бігти вперед з криком: «Ура!»).

«Весілля наше було незвичайне»

Ми говорили і про те, коли молоді люди вирішили, що треба (чи настала пора) зареєструвати шлюб.

Олексій: — ​Ми із самого початку, як тільки стали з Олею разом жити, знали, що це зробимо. Тільки не було відомо, коли саме така подія станеться. Все відбулося, по суті, спонтанно. Місяців два тому я вирішив, що все — ​нам пора одружитися. Час іде, треба узаконити свої стосунки. Крім ідеї, почуттів є інші аспекти спільного життя. Я не знаю, чи зі мною буде все добре. А в мене ж є якісь фінанси, матеріальні цінності, і я, головне, люблю Олю, довіряю їй і хочу, щоб вона мала юридичний стосунок до мого життя. І раніше я не раз жартома питав: «Вийдеш за мене?» А коли останній раз знову нібито пожартував, то Оля парирувала: «А перстень є?» Він якраз на той момент уже був напоготові. Наш спільний знайомий зробив його — ​виготовив із дерева, каменю і металу. Я вручив цей перстень Олі, і їй нічого не залишалося, як погодитися стати моєю дружиною.

Ольга: — ​Я знала, що ми з Олексієм врешті–решт узаконимо свої стосунки. Питання було тільки в тому, коли це станеться і як. Ми зареєстрували шлюб у Луцькому ЦНАПі. І весілля наше було незвичайне. Ми написали оголошення в соціальній мережі — ​у «Фейсбук» — ​для своїх друзів, що будемо одружуватися, і запросили усіх.

Олексій: — ​Прийшли ті, хто справді хотів бути у цей момент з нами. Ми нікого не зобов’язували, як це буває, коли вручають запрошення і допевняються, чи ж буде людина на весіллі, бо місце в ресторані замовлене. Зробили все публічно, і той, хто не прийшов, не зможе сказати, що не був запрошений. Серед гостей були люди, з якими ми працювали із самого початку у «Правому секторі», з волонтерського середовища, з театру «ГаРмИдЕр», в якому Оля грає.

Ольга: — ​Ми хотіли просто прийти і зареєструвати шлюб, а потім з гостями посмакувати шампанським «Fragolino Novellina», яке тепер багатьом подобається, хоч мені не дуже. Але склалося по–іншому: працівники ЦНАПу, які знають нас особисто, влаштували перепій, подбали, щоб все було урочисто і пам’ятно. А коли виходили з будівлі, нас зустрічали наші друзі, зокрема актори театру «ГаРмИдЕр», які влаштували дійство з димом, піснями, музикою.

Олексій: — ​Ми не розуміємо бажання молодих (а може, це забаганка більше їхніх батьків), щоб все було дуже пафосно. Спочатку збирають кошти на весілля, потім півроку обдумують меню, вибирають ресторан… Ми вирішили це простіше: подали за місяць заяву, за два тижні повідомили, як я вже говорив, через «Фейсбук» усіх друзів і одружилися.

Ольга: — ​Вранці 27 червня, коли була реєстрація шлюбу, Олексій завіз мене у перукарню. Традиційного дівич–вечора не було, тож дівчата–подруги влаштували тусовку в перукарні. А оскільки організатори — ​«гармидерці», то, ясно, все вийшло креативно — ​з кольоровими кульками, безалкогольним шампанським…

…До речі, сукня на молодій була не біла, як зазвичай, а лавандового кольору. А обручки подружжя купило срібні, оскільки Ольга золота не любить. Хоч, як сказав Олексій, якби було бажання одягти золотий перстень, то його придбали б. Але вийшло так само, може, незвично для когось, як і те, що молоді залишилися на своїх прізвищах. І весільної подорожі ще не було — ​вона в майбутньому. За словами глави сімейства, певна сума виділена на відпочинок. Олексій з Ольгою хочуть побувати влітку в Карпатах. А восени чи взимку, коли в Луцьку буде холодно, вони втечуть кудись, щоб погрітися на теплому морі.