Вогні міста бувають пекучі
Мати радила виходити заміж за багатого Максима, а вона, Надійка, вже місяць вагітна від Федора, на кого ненька гидливо крутила носом, бо його руки й одяг пропахли бензином. Та Надійці байдуже. Не раз уявляла себе з дитям на руках. Маленьке. Тепленьке. Рідненьке. Своє
Але мати по–своєму має рацію. Жити їй, молодій, у селі не хочеться. У місті, куди кличе Максим, таки приємніше. Особливо ввечері, коли світяться вивіски на всіх магазинах і барах.
Але як вийти заміж за нелюбого з густим ластовинням, рудим волоссям, вузькими злими губами? Чи не завелика ціна за міське життя?
Та, сунучи подвір’ям у гумових чоботах, виконуючи важку, нежіночу роботу, яка засмоктує в своєму звично важкому й нудному ритмі, все частіше бачила себе не в цьому незугарному взутті, не поряд із Федором, а біля Максима в модельних черевиках на високих підборах. Не сказала Федорові, що стане батьком. Заручилася з Максимом. Добре, що село велике, і Федір не довідався.
Невеселим було її пробудження після ночі з Максимом. Куди йому до Федора! А в коханого таке шовковисте волосся. Така білозуба посмішка! Але вогні міста таки манять…
Від несподіванки вона не встигла вигнати з очей правду про Федора й пустити туди брехню.
У неділю Максим покликав у гості до свого міського будинку. Його батько (колишній материн однокласник) підняв келих.
Надія хвацько смикнула доверху і свій. Піднесла до губ. Зблідла. Закрила обличчя руками і вибігла за двері. Максим — за нею.
Вона добігла до вузького місточка й зупинилася, важко переводячи подих. Відпустило. Повела очима, шукаючи Максима. Погляд натикався на вогні реклам. Знову скрутило й знудило.
— У нас буде дитина? — радісно потягнувся до неї Максим.
Від несподіванки вона не встигла вигнати з очей правду про Федора й пустити туди брехню.
— Ах ти ж гадино! — схопив за вилоги пальта, збираючись ударити.
Надія шарпнулася, вириваючись. Ривок був таким сильним, що дівчина не втрималася і впала у воду, не встигнувши й скрикнути. Боляче вдарилася головою об камінь.
Але і в ту маленьку частину секунди, поки билося її серце, тяглася поглядом до вечірнього зоряного неба, яке було так схоже на вогні вивісок міських магазинів.
Михайлина ОЛЕКСАНДРУК.
