«Тільки потрапить до того корита – дивися, де й поділися наші козаки» (Відео)

 

    Ігор ГОРДІЙЧУК,
 Герой України, генерал–майор, начальник Київського військового ліцею імені Івана Богуна (м. Київ):

— Через посередників мені пропонували стати народним депутатом, не хочу називати цю політичну партію. Я відразу відмовився, адже нинішня українська політика — це брудна справа та ганьба, яка викликає лише відчуття огиди. Адже в парламенті мали б бути найкращі народні представники, а ми там бачимо діячів з антиукраїнською позицією. Ось такі недоліки демократії. Тому у Верховну Раду я не хочу. Вважаю: як професійний військовий, котрий навчає майбутніх офіцерів–патріотів, зможу Україні більше принести користі.

  Богдан БЕНЮК,
 народний артист України, депутат Верховної Ради VІІ скликання (м. Київ):

— Я був у Верховній Раді і знаю, які там пільги. Ті преференції заставляють багатьох обранців красти, бо якщо вони мають зарплату 20 тисяч гривень, то хіба можуть кудись поїхати? На окрузі за ті гроші також нічого не зробиш. Тому не треба їм допікати за пільги. Є депутати, які живуть на зарплату і годують родину за неї. Не йдеться про «бонзів», які мають мільйонні прибутки «з боку». Але є нормальні депутати, не можна всіх рівняти.

    Людмила МАРИНІНА,
 директор школи, депутат Рівненської обласної ради (с. Цепцевичі Сарненського району Рівненської області):

— Якби мені люди довірили, а наш округ — це жителі трьох районів: Сарненського, Костопільського, Березнівського, то я була б не проти, щоб стати народним депутатом. Тільки не заради якихось пільг чи матеріальних благ, адже парламентар має більше можливостей, щоб вирішити нагальні проблеми свого регіону. Для нас це об’єкти інфраструктури: навчальні та медичні заклади, дороги. Але передовсім народний депутат — це творець законів. Я б запропонувала законопроекти, які змогли б змінити життя наших співвіт­чизників на краще.

    Богдан ШИБА,  
луцький міський голова 2006–2010 років (м. Луцьк):

— Не хотів би. Я все життя працював у виконавчих органах влади, там де треба займатися конкретними господарськими справами — інфраструктурою, каналізацією, іншими господарськими питаннями. Мене не цікавить протирання штанів у Верховній Раді. Незалежно від того, якою б мудрою не була людина, яке б бажання працювати не мала — від однієї її нічого не залежить. Так побудовано систему законодавчої влади в Україні. Так не повинно бути. Біда в тому, що наші депутати самі собі встановлюють пільги. Більш справедлива система в парламентах «перехідних» держав, у яких для обранців установлюють обмеження на термін перебування на посаді, а преференції вони затверджують для майбутніх скликань, а не для себе. Тому вони поводять себе скромніше.

    Надія БАБЧАНІК,
 начальник відділення поштового зв’язку (с. Кідри Володимирецького району Рівненської області):

— Ні. Я — людина, яка народилася і довго проживала в селі, віддаючись своїй роботі, сім’ї. І щось змінювати не хотілося б. Тим більше, тепер, коли вже настав пенсійний вік. Навіть якби мала гроші, то про депутатство не мріяла б (а щоб потрапити в парламент, як відомо, кошти потрібні дуже великі).

Це надзвичайно відповідальна праця. Якщо, звісно, виконувати депутатські обов’язки добросовісно.

А от тим, хто йде в народні депутати, хотілося б нагадати, що це велика відповідальність, і особливе відчуття справедливості у ставленні до людей, котрі тебе вибирали, мають бути. Поки що, на жаль, цього ми не бачимо. Підставу сказати так дає те, що наші парламентарі йдуть не в одному напрямку, вирішуючи проблеми, які мають поліпшити життя народу, а, мов Лебідь, Рак і Щука із відомої байки, тягнуть воза кожен у свій бік. Бо всі мають власні інтереси, до того ж, як мовиться, шкурницькі. Поки так буде, про нормальне життя в Україні нема підстав говорити. Хотілося б, щоб на зміну такій роз’єднаності прийшла згуртованість, яка допоможе приймати потрібні закони, вирішувати проблеми на благо людей. І тоді, може, дітям нашим житиметься в майбутньому краще. До речі, якби мої син і дочка згодом захотіли йти в народні депутати, то я б їм насамперед якраз про це сказала: бути справедливими, чесними, відповідальними.

    Отець Віталій СОБКО, 
 голова інформаційно–видавничого центру Волинської єпархії УПЦ Київського патріархату (м. Луцьк):

— Я відповім трохи незвично: в іншому житті, можливо, і хотів би бути народним депутатом. Не тому, що там великі зарплати і звабливі пільги, — просто хотілося б спробувати цю діяльність. Але в цьому житті — ні, тому що це надзвичайно відповідальна праця. Якщо, звісно, виконувати депутатські обов’язки добросовісно.

Я думаю, якби більшість парламентарів справді належно виконували свою місію, то ми б жили в іншій — кращій країні. А так маємо те, що маємо. Може, й самі люди винуваті в цьому. Я був депутатом обласної ради VІ скликання і трохи розумію, що це таке — робота у виборному органі (при правлінні Януковича). Не називатиму конкретно партію, але скажу, що спостерігав, як деякі депутати ставали «тушками». І що ви думаєте? На наступних виборах ця ж політична сила мала знову підтримку, за неї голосували. Чому? Мабуть, люди якоюсь мірою байдужі до суспільного життя, вони не читають програм кандидатів, а головне, — не перевіряють, чи виконав той чи інший депутат обіцяне на попередніх виборах. А багато хто просто продається — за гречку чи якісь обіцянки.

   Володимир ЧЕРЧИК, 
секретар Маневицької селищної ради, учасник АТО (смт Маневичі):

— Не хотів би бути депутатом Верховної Ради. Передовсім тому, що я їй не довіряю. Хоча є там і порядні народні обранці, але за інакшою більшістю не помітно їхніх добрих справ, на них дивляться, як на чужинців. Якщо до цієї роботи ставитися чесно, то насправді вона дуже важка, адже йдеться тут не лише про пільги та відпочинок. А зважаючи на те, що більшість наших обранців ставиться до своєї професії недоброчесно, несовісно, дозволяючи собі будь–яке нахабство, зокрема не з’являються на засідання Верховної Ради, в країні мало що змінюється на краще. Такі йдуть у народні депутати з особистого інтересу та мотивів, уже не говорю про жадобу збагачення. Як показує досвід, там бути чесним нелегко. Візьмемо, для прикладу, депутата Михайла Гаврилюка, який пройшов Майдан. На той час він робив все щиро, патріотично, але коли людина потрапляє в таке суспільство, де є спокуса мати великі гроші, вона змінюється, можливо, і несвідомо.

    Юрій ГУПАЛО,  
підприємець, депутат Волинської обласної ради (с. Підгайці Луцького району):

— Я хочу змінювати Україну в позитивному напрямку, щоб народ відчув покращення в своєму житті, і все робитиму, аби наша країна економічно розвивалась до рівня європейських держав, а в майбутньому стала однією з найзаможніших у світі. Для цього необхідно змінювати законодавство, орієнтуючись на інтереси всіх громадян, а не на певні олігархічні клани. І ще потрібно зробити, щоб закони України виконували всі, незалежно від їхнього статусу. Власне, для таких змін у країні, звичайно, за підтримки громади, треба ставати законотворцем. А щодо пільг та інших привілеїв нардепів, то хотів би наголосити на одній — недоторканності. Кандидати в депутати перед виборами обіцяли своєму електорату зняти депутатську недоторканність, пройшовши в парламент. Тепер чітко бачимо, що нас нардепи обманули, і впевнений — тим самим показали, що і в інших винятках, напевно, вони обманюють все суспільство, при тому збагачуючись за рахунок своїх громадян, обкрадаючи дежбюджет.

 

   В’ячеслав СУДИМА, 
 заслужений працівник культури України (с. Рокині Луцького району):

— Тут совість кожного депутата мала б сказати: «Яких 45 днів відпочинку, якщо щодня на Сході вбивають кращих наших хлопців?» Хоч би один із них змінився, або із числа тих, хто сам воював. Але про це не йдеться. Як швидко система змінює людей! Тільки потрапить до того корита — дивися, де й поділися наші козаки, командири, що в груди себе били. Стали, як всі. Щодо пільг, то й депутати мають лікуватися за місцем проживання, а не їздити на іноземні курорти, приклад треба показати, що теж уклали договори з лікарями — Конституція ж одна. Тоді, може, й бачитимуть, де і як люди обслуговуються. Хай заїдуть у село, подивляться, як там люди оздоровлюються, якими медикаментами і на якому обладнанні. Якщо порівнювати із учителями, у котрих відпустка теж велика, то ті працюють по 8—10 годин, а депутати по якихось 2—3, сумарно тривалість їхньої роботи взагалі не потребує відпустки.

Бліц провели Алла ЛІСОВА, Сергій НАУМУК, Кость ГАРБАРЧУК, Олег КРИШТОФ, Мирослава КОЗЮПА, Катерина ЗУБЧУК, Лариса ЗАНЮК, Людмила ВЛАСЮК.