ПЕРШИЙ ВЕЛИКДЕНЬ БЕЗ МАТЕРІ

Святослав КРЕЩУК

Ось уже кілька місяців я не можу прийти до себе. Постійно чогось бракує, гнітить вакуум душі. Хочеться кудись поїхати. Є куди, та немає до кого.
Після того, як не стало матері, я панічно боюсь порожньої хати, її глухих стін.
У ту останню живу ніч ми з мамою дуже довго говорили. Власне, то її вуста не знали втоми. А я, дрімаючи, слухав, здавалось, безкінечні її монологи, наче записані на диктофон.
— Мамо, ви ж про це вже мені розказували, — нагадую їй із сусідньої кімнати.
Мама робить коротку паузу, а тоді далі продовжує оповідь.
— Як дівчининою мочила коноплі у Чорногузці, простудилась. Як полотно з бабусею відбілювали, кужіль пряли, аж очі злипалися. Як покійний батько до неї сватався, а вона довго не могла зважитись на заміжжя. Бо ж, окрім неї, підростало ще четверо братів, а землі було мало, журилися, як на всіх поділити.
Два роки батько ходив з коршівського хутора за 15 кілометрів до Горзвина на вечорниці, просив руки матері. Нарешті дала згоду. Прожили в парі 58 літ, дітей виховали, вивчили, поженили, внуків, правнуків діждалися.
Всяке бувало на довгому і чесному маминому житті — і радісне, і сумне, і печальне. Як прийшли совєти, то невдовзі, в сороковому, арештували її молодшого, двадцятилітнього брата Арсена — «пришили якусь політику». Раз на місяць батько носив швагрові передачі в луцьку тюрму, вертався із згортками закривавленої білизни. Мама полоскала її гіркими сльозами.
Якось пішла до сусідки-ворожки, щоб погадала.
— Брат ваш знаходиться у казенному домі, пробуде там недовго, але ви його вже не побачите, — загадково мовила ворожка, згортаючи карти.
— Не могла її пойняти, — згадувала мама. — Як то так — пробуде недовго, та ми його не побачимо?
У перший день війни мого дядька Арсена енкаведисти розстріляли у Луцькій тюрмі.
За якийсь час перед тим прибув до мами в Коршів гінець-родич з Горзвина: «Ваших вивозять». Пролетіла, як на крилах, п’ятнадцять кілометрів. У родинній хаті уже хазяйнували багаті і обачливі сусіди, розбирали нажите чуже майно, весело чаркували.
Діда з бабою і двома молодшими маминими братами вже повезли до Луцька, де формувались сибірські ешелони. Захопили з собою нашвидкуруч лишень деякі продукти та мішок солі, якого потім вкрали в них у товарняку. Мама так і не встигла попрощатись з найдорожчими для неї людьми.
Через багато літ я поїхав до Польщі, де покояться дідусь з бабусею, узяв з їхньої спільної могили грудку землі, привіз додому. Потім жалкував. Бо довго не висихала від маминих сліз подушка, під яку вона поклала ту щіпку своєї земної святині.
А тоді, в сороковому, після виснажливої далекої дороги виселенців з українського Горзвина висадили в безлюдному казахському степу у Кустанайській області. Дід Іван викопав землянку. Суворої зими пішов до лісу заготовити хмизу: чимось треба було зігрівати буржуйку, аби діти не мерзли. Дійшов донос до лісника: «Бандьори ліс нищать». Щоб залатвити справу, дідусь роздобув пляшку спирту й пішов на мирову до лісника. Дід Іван зроду не любив чаркувати, але всякі бувають ситуації. Вертаючись додому, сп’янівши від незвички, мій дідусь впав у снігову кучугуру при 40-градусному морозі, не дійшовши кілька десятків метрів до своєї землянки.
Потім мусили розрізати чоботи, яких не могли зняти з його закостенілих ніг. А мій дядько Никанор ламав, мов сірники, відморожені пальці свого батька.
Після хрущовської відлиги в 50-х роках дід Іван раз приїздив у гостину на свою батьківщину. Мені запам’ятались його суворе обличчя і безпалі руки.
Щоб було зрозуміло читачам: дядько Никанор вступив у ряди польської визвольної армії, яка формувалась в Кустанаї. Пройшов з нею по фронтах, познайомився і одружився з полячкою Зосею, потім відкликав із заслання родину.
А мого батька в 44-му призвали в Червону Армію. Дійшов до Берліна, визволяв Прагу. Мама в цей час бідувала з маленькими дітками на хуторі. Орала, сіяла, бджолині рої з дерев знімала, мед качала. Гіркий мед.
Усе переказала, наче на сповіді, мені в ту останню свою живу ніч. Чомусь так закортіло тоді після робочого дня поїхати в село. Напевно, не випадково. Щось дуже кликало мене.
А вранці мусив їхати в редакцію. Мама благала:
— Не покидай мене, сину. Хіба тобі більше всіх треба? Ти ж уже маєш пенсію, побув би зі мною.
Коли виходив із хати, ніжно пригорнула, обняла. І подарувала останній поцілунок. Бо через три дні уже я цілував холодні вуста матері. Вона померла на 92-му році життя. Поважний вік. Дітям суджено колись хоронити батьків. Це невідворотне. Але мене досі мучить совість, що мама пішла у той світ, не попрощавшись ні з ким, померла від самотності.
Понад 10 років вмовляли її поїхати до когось з дітей чи внуків до міста. Стояла на своєму: «Хочу вмерти у своїй хаті, щоб ні з ким не прирікатися». Не загітували її навіть тоді, коли провели газ і просили перейти з холоднішої кімнати в теплішу, де, зрештою, колись помер батько. Мама перебралась на його ліжко і відтоді його не залишала, нікуди не пішла у прийми. Так і померла на ньому сидячи.
Мама любила людей і вміла з ними спілкуватися. У моїй сільській хаті гостювали редактори газет, знані лікарі, професори, бізнесмени. З усіма знаходила спільну мову. У 90 літ почала писати вірші, хоч не записувала їх, бо була неграмотна, жодного дня не вчилась у школі. Знала тільки букви.
Під час останніх президентських виборів бідкалась: «Як же я буду голосувати?»
— Мамо, — радив їй. — Ви знаєте букву «Ю»? Коли вам принесуть виборчий список, згадайте свою першу внучку Юлю з Трускавця. Подивіться у список і біля «Ю» поставте хрестик або пташечку.
— На хрестик в мене руки затрусяться, — відповіла. — Краще я поставлю пташечку.
Мабуть, відчуваючи наближення смерті, мама давала мені поради: «ліжко моє винесете, щоб в хаті було просторо. У великій кімнаті переставте диван, а труну поставите посередині біля ікони».
...Коли опівночі розійшлись півчі, сусіди і родичі, залишився наодинці з матір’ю, яка навіки замкнула свої очі й вуста. Я лежав на дивані, а мама поряд в домовині. Мовчала. Тепер уже мені багато чого хотілось сказати. Пізно. Час від часу я вставав і цілував її зімкнені очі, а свої до ранку зімкнути не зміг.
Мама дуже переживала, щоб не вмерти зимою, бо у мерзлій землі важко могилу копати. Нинішня тепла зима пощадила її. Життя прожити важко, а могилу викопати легко. Коли добрі сусіди, знавці цвинтарної справи, орудували лопатами, виконробом біля них крутила хвостиком дворняжка Рудка. Вона й досі ночує біля могили матері.
Бачите, навіть собаки уміють бути пам’ятливими до людської доброти. Хоч мою маму хоронили взимку, її могила ніколи не буває холодною. Для мене вона завжди тепла, як і душа покійної матері.
Наостанок. Вперше паску ми з сином святили у соборі в Луцьку. І вперше моя хата в селі не засвітилася, як годиться, вікнами. Це був сумний Великдень без мами.
Не стало мами. Лишився тільки листок у календарі з позначкою «День матері».
Шануйте і любіть своїх матерів не за календарями.