КОЗАЦЬКИЙ ПОЛК, ЯКИЙ ВИЗВОЛЯВ ВОЛИНЬ

Валентин ЛЮПА
м. Луцьк

Якось на урочистостях я почув, що за мужність і героїзм, виявлені при визволенні обласного центру, багатьом військовим частинам присвоїли почесні найменування “Луцькі”. Твердо знаючи, що в дійсності цього не було, я намагався найти в міській раді того “історика”, який готовив матеріал доповідачу. Відповідно, ніхто не признався. Але є в історії Волині полк, який волею долі пов’язаний з нашим краєм. Ім’я йому — 29-ий гвардійський Кубанський козацький кавалерійський полк.

НА КОНЯ!
Історія цього прославленого полку своїм корінням бере початок у 1919 році. У розпалі громадянської війни було сформовано 61 кінний полк. За шаблю і на коня всілися вчорашні робітники і селяни, від імені яких і запозичила свою назву робітничо-селянська Червона Армія. Їм би працювати, жити і творити й далі у своїй робітничо-селянській трудовій армії, а їх, не навчених військовій справі, кинули у саме пекло братовбивчої війни.
Увійшовши до складу першої Кінної армії Семена Будьонного, полк у 1920 році воював з білополяками. Бердичів—Новоград-Волинський, Рівне, Дубно і Волинь. Про ту пору кіннотників 61-ого полку згадують рядки письменника Олександра Листовського у його книгах “Конармия” та “Каленные тропы”. Ось так вперше і пізнали вершники наш край.
Коли закінчилася громадянська війна, кіннотники ще деякий час охороняли радянсько-афганський кордон. У місті Кушка і до сьогодні стоїть пам’ятний знак: “На цьому місці охороняв кордон 61-ий кавполк”. Коли їх замінили прикордонники, як бойову армійську частину кіннотників передислокували в Білорусь. Оскільки вважали, що коні для майбутніх воєн не знадобляться, полк готували посадити на стальних коней — танки. Та несподівано настало 22 червня 1941 року.
ОХ І КОЗАКИ!
Отак, без танків і коней, з одними гвинтівками, колишні кіннотники відступали з боями до Москви. Тут їх і застала зима та повернення знову в кіннотники. Під столицею формувалися кавалерійські корпуси. А щоб піднімати дух москвичів, щоранку, вдень і вечором, бійці строєм, на конях і бричках, міняючи лише форму і спорядження, демонстрували москвичам, що країна має силу і армію.
Справжня війна розпочалася для 61-ого кавполку у 1942 під Харковом. Хто вигадав ту невдалу операцію, яка стала бойнею для тисяч радянських солдат, невідомо. В справжнє пекло потрапив 61-ий полк. У розпал бою своїх бійців покинув комполку Шаповалов. Через неділю його впіймали з двома награбованими цінностями валізами і судили військовим трибуналом. Як кажуть росіяни, “кому війна, а кому мать родна”. Тут доречно навести рядки з книги генерала М. Вєліколєпова “Огонь ради победы”, який служив до війни у полку. Одного разу, коли в Білорусі проходили навчання, командир 4-ої кавдивізії комбриг Г. Жуков комполка Шаповалова змусив по-пластунськи займати місце в бойовій охороні через те, що той хвацько відрапортував майбутньому маршалу, що кіннотники зайняли рубіж оборони.
А кіннотники, без свого командира, до останнього тримали оборону, за що полку присвоїли звання “Гвардійський”. Так вперше кіннотники змінили свою назву на 29-ий гвардійський кавполк.
АРТИЛЕРИСТ НА КІННІЙ ТЯЗІ
У 1942 році Петру Маклакову виповнилося 18 років і він вступив до Першого Київського артучилища, яке було евакуйоване в Красноярськ. Наступного року молодого лейтенанта-випускника повезли під Кустанай на державний конезавод за поповненням. Коні, як і люди, воювали, ходили в атаку і теж гинули, не раз рятуючи своїх вершників. Отож, на фронт лейтенант Маклаков прийшов з цілим господарством. Призначення отримав у 29-ий гвардійський і обійняв посаду командира взводу 76-міліметрових гармат. Сьогодні він і ще один лучанин Михайло Шелест — це двоє волинян, які пройшли з Кубанським полком всі дороги України, Молдови, Угорщини, Чехії і Словаччини. Саме Петро Петрович Маклаков першим і розповів мені про останній бій сотні кубанців.
ЗАГІН НЕ ПОМІТИВ ВТРАТИ БІЙЦЯ...
У січні 1944 року 6-ий гвардійський кавкорпус перекинули з-під Смоленська на Західну Україну. Тут готували Рівне-Луцьку операцію. За задумом командування 8-а гвардійська кавдивізія, у складі якої був і двадцять дев’ятий, повинна була зайти в тил німців і перерізати сполучення між двома обласними центрами. В умовах бездоріжжя і важко-прохідної місцевини то був вірний хід.
... Майбутній провідний конструктор космічного корабля “Восток” і лауреат Ленінської премії Олег Генріхович Івановський перед боєм за село Скреготівку, що в Ківерцівському районі, втратив коня. В полку він здружився з Дмитром Зенським, командиром 2-ого ескадрону, у якого був напрочуд чудовий кінь.
— Діма, подаруй мені свого коня,— сказав Олег своєму товаришу.
— Ось у цьому бою мене вб’ють, і він дістанеться тобі,— відповів той.
— Дмитре, ти що,— лише встиг сказати Івановський, як в цей час прозвучала команда: “Командира ескадрону в голову колони...”.
Командування дивізії поставило завдання двом полкам оволодіти населеними пунктами — Скреготів та Деражне. Сусідній 31-ий гвардійський кавполк, який брав Деражне, чомусь виступив раніше. Німці не були дурнями і воювати теж вміли. Вони відступили, а на роздоріжжі, немов знаючи, що наші обов’язково теж на цьому місці влаштують засідку, щоб не дати з’єднатися двом гарнізонам, влаштували її самі.
Так воно і сталося. Ескадрон Зенського виступив за всіма правилами військової науки. Ворог розвідку пропустив, а коли з’явився сам загін, впритул розстріляв його з кулеметів. Зі 124 бійців живими залишилося лише четверо. Один з них, киянин Микола Савгір, розповів мені, що все сталося за лічені хвилини. У нього, важкопораненого, ще впритул вистрілив фашист і влучив в око. Зрештою, це все він описав у своїй книзі “Червоні башлики”. А полк з боєм пішов далі, так і не дізнавшись відразу про втрату.
СПОГАД ЧЕРЕЗ РОКИ
Через 45 років Петро Маклаков, вчитель історії Данило Гламазда і я відшукали місце того бою. Нам його показала місцева селянка Євдокія Мельник, навіть назвавши прізвище командира ескадрону. Коли ми запитали її, звідки їй це відомо, відповіла:
— Я їх всіх тут і поховала. А їх командир лежав у білому кожушку. Німці лише забрали зброю їхню і швидко поїхали. Я витягла його документ, а там було написано — Дмитро Павлович Зенський.
В дев’яностих роках Петро Маклаков розшукав дружину свого однополчанина. Привіз її на місце, де спочиває її чоловік, на якому немає і могилки. Виплакалась нещасна, з тим і поїхала.
ВІД КЛИНКА ДО РАКЕТИ
Війну полк закінчив під Прагою. Звідти його передислокували в Рівне. На третій день після капітуляції Японії здали коней, із колишніх кіннотників стали формувати механізований полк. А невдовзі він став Луцьким. З колишнього кавполку він став ракетним і увійшов до складу 37-ої дивізії Ракетних військ стратегічного призначення. У 1992 році полк наказав довго жити. Комусь дуже не подобалося, що Україна має зброю ядерного стримування.