А задля чого ЗНО? Плюси і мінуси кампанії

Вслухаєшся в гарячі розмови і щиро радієш успіхам чужих-наших дітей. Усе ж не раз із прикрістю зауважуєш стереотипність совкового мислення, властивого чималому загалу незалежно від віку. Тих, що сягнули солідного рівня, час від часу заздрісно перепитують з «потерпілого» боку: «А скільки твій батько за тебе заплатив? Тільки не бреши, що сам такий розумний». На жаль, з подібними прикрими домислами довелося стикнутися особисто, бо маю внука-випускника. Вочевидь, у родинну пам’ять співвітчизників неперебутньо в’їлися історії з «телефонним правом», списками рекомендованих у студенти від компартійних обкомів та, що гріха таїти, традиції підкупу екзаменаційних комісій при вступі до вишів у не зовсім далекі роки незалежності. Отож добре, що для чорноротих наяву повно переконливих контраргументів: обдаровані розумом та працьовиті вихідці з найбідніших сімей таки досягають бажаного впродовж уже досить тривалої дії того нереального (за мірками «розвинутого соціалізму») проекту. Відтак і маємо великий плюс у благотворному його впливі на масову свідомість, на повернення українцям віри в себе.

Втім, у велику ейфорію впадати не годиться, бо вже після здобуття вищої освіти на відповідальні робочі місця найчастіше потрапляють не ті, хто ще в юності засвідчив неабиякі можливості свого інтелекту, а хто, влаштувавшись на платну форму навчання і не дуже там перетрудившись, зумів заплатити належно ще й за «хлібність» посади. Отож нерідко виходить, що народжений вправно тримати в руках кельму чи стамеску, не працює як слід, а елементарно пасеться на чиновницькому сідалі. Інтелектуал же натирає мозолі й жене брак на будівництві, бо укладання цегли — ​то не його «сродна праця». А погано від цього нам усім.

Та оскільки ці реалії геть віддалені від ЗНО, то повертаємося до його плюсів і наразі наголосимо на такому потужному, як стимулювання юних до навчальної праці. В епоху суцільної огаджетованості потреба щось учити і запам’ятовувати самому могла б геть зникнути, адже з інтернету можна легко роздобути будь-яку інформацію. На щастя, аудиторії ЗНО надійно відмежовані від всесвітньої павутини, тож мусиш власну голову перетворювати на живий сховок знань і компетентностей заздалегідь до останнього шкільного дзвоника. І той прадідівський спосіб куди надійніший, ніж галопування з репетитором по всьому шкільному курсу в завершальний учнівський рік. Покладатися на тренера — ​то вже певна підміна понять.

Повсякчас у людних місцях і від учорашніх учасників ЗНО стрясають повітря всілякі «прівєти» і «тіпа» та круті брутальні вислови, властиві соціальному дну. Аж незручно, що доводиться нагадувати прості речі: вульгаризований словесний самовияв — ​візитна картка дрімучої некультурності. 

Не можна в контексті нашої теми обминути іншої тривожної ситуації, коли теж позитив переходить у негатив. Зрозуміло, що загальна (позабальна) результативність ЗНО має полягати у поповненні чисельності освіченої культурної громадськості. Чому ж доводиться ставати свідками звичайного «відкату»: перевірку відбув і все забув, викинув із голови. Як мовиться, загриміло, загуло — ​більш нічого не було.

Це особливо помітно в неналежному засвоєнні програмового матеріалу з рідної мови та літератури. Задля чого опрацьовувати гори різноманітних посібників (торгівля ними — ​уже неабиякий бізнес!), муштруватися над тонкощами граматики та лексики, якщо за порогом школи хоч би поверхово не триматися моделі нормальної мовної поведінки? Повсякчас у людних місцях і від учорашніх учасників ЗНО стрясають повітря всілякі «прівєти» і «тіпа» та круті брутальні вислови, властиві соціальному дну. Аж незручно, що доводиться нагадувати прості речі: вульгаризований словесний самовияв — ​візитна картка дрімучої некультурності. А так хочеться вірити, що позбуватися того браку самоповаги в час національного самоствердження мусить по-своєму сприяти оте саме ЗНО — ​надто на тлі драматичних подій на Сході. Та чомусь недостатньо відчувається ця бажана благотворна дія і в мовленні людей публічних — ​політиків, урядовців, навіть ведучих теле- і радіопрограм — ​новобранців «останнього призову», тобто тих, хто не має права на мовну помилку. Прикро не раз вражають і запрошені до ефіру гості — ​молоді спеціалісти зі сфери науки та культури — ​своїм «даканням», «тіпа», «по-любому», «дякую вас», «пробачте мене»… А спотворення форм місцевого відмінку за московитським копилом разом із цілими каскадами інших кальок — ​як повальна епідемія: «по населеним пунктам» (по дорогам, прогнозам і т. ін.) Мабуть, кмітливий школяр, чуючи таке, починає думати, що ЗНО — ​всього-на-всього несерйозна формальність, яку прийнято ігнорувати навіть серед спеців, то й немає сенсу пам’ятати про якісь норми, закладені у «пройдених» тестах.

І тут доречно вдатися до уявного діалогу з тими читачами, у кого мовне «питання» викликає алергію через його нібито перебільшення. Та чи помилялася Леся Українка, застерігаючи, що для нації боротьба за мову, напевно, ще важливіша, ніж за територію. І взагалі — ​чому маємо дозволяти спотворювати обличчя рідного слова новітнім «компрачикосам»?

Насамкінець зауважимо, що в недооцінюванні важливості ЗНО є певна провина і його авторів — ​самих укладачів тестових завдань. При уважному вчитуванні не можна не помітити, що учасників іноді хочуть просто «підловити»: пропонується не досить суттєвий, але складний матеріал, замість акцентувати на головному. Такі «заморочки» з’їдають немало і так скупо відведеного робочого часу. До прикладу, цьогоріч тексти для логічного аналізу супроводжувалися питаннями, на які однозначну відповідь було знайти досить непросто. Небезпідставно певні претензії висловили стосовно відповідних предметів й авторитетні знавці математики, фізики, історії… І хоч неув’язок такого роду небагато, вони своє робили.

Усе ж удосконалюванню меж немає, тож нехай дає воно себе знати і в моделюванні завдань ЗНО на роки наступні. А ще добре було б, якби своєрідне ЗНО винайшли і для перепустки у владу. Але то вже — ​чиста фантастика.