«Просто знайте, що ці цвяхи не зігнуться…»
«Не боятися — це, виявляється, так нескладно, правда? Важко зробити лише перший крок». Він — не в полоні. На особливій лінії фронту. На передовій. Головну для нього свободу — воювати за свою країну — у нього так і не змогли забрати. Тому що Олегом Сенцовим, тим, що в тюрмі, сказано багато. Аж на 20 років вперед
Є люди, які набагато могутніші своєї статури. Є історії, які неможливо описати ніякими словами. Просто тому, що ці слова здаються зовсім мізерними порівняно із вчинками. Я ніколи не опинялася в ситуації, коли єдиний шанс перемогти — це поставити своє життя на карту заради інших. Адже ми завжди жаліємо себе. Я можу лише із гордістю дивитися на людину, яка зуміла поставити ультиматум цілій державі. Крізь сльози і розпач.
Кілька днів тому за ґратами в російській тюрмі Олег Сенцов зустрів свій 42-й день народження. Щоразу пробігаючи очима стрічку новин, де згадується його ім’я, я думаю: як йому живеться в тому заполярному Лабитнанґі? Тому писатиму не стільки про Сенцова, як про своє ставлення до нього. Коли в травні 2014 року я почула про затримання режисера в Криму, мене це не зачепило. Просто було стільки жертв і смертей… Але поступово з’явилася конкретна людина, з особливим, унікальним характером. Ви помітили? Слово «батьківщина» він пише у своїх листах з малої літери, але в той же час голодує 65-й день. Без пафосу, але з неймовірною любов’ю.
Він – не герой, а звичайний в’язень. Не ліпить із себе месію. Принциповий, упертий і патріотичний. Але також людяний і простий. Кінорежисер, який народився в Сімферополі. Працював там. Знімав фільми. Не активіст із Києва чи Львова. Звичайний кримський хлопець, який відмовився бути в тій когорті, ради кого Кремль і влаштував вторгнення. Він змусив усіх запам’ятати його прізвище. Сенцов став набагато більшим за самого себе, ризикнувши підірвати віру в російського тирана, який уявив себе богом.
Він – не герой, а звичайний в’язень. Не ліпить із себе месію. Принциповий, упертий і патріотичний. Але також людяний і простий.
Однак будьмо чесні самі з собою: невже Росія випустить заручників? Хто в це вірить? Це важко уявити з багатьох причин, і головна з них та, що одночасне звільнення шістдесяти з гаком ув’язнених стало би просто поразкою Кремля. Тому хтось допускає думку, що Олег таки зламається, хтось сподівається, що домовляться — і його обміняють. А ось на те, що людина переможе систему — навряд… Хоча в цьому випадку вистояти — вже означає по-своєму перемогти. Можна й далі обурюватись політиками, які продовжують спілкування з тираном, хоч і розуміють, що з убивцями взагалі краще не домовлятись. Тому й слід сьогодні говорити про Олега. Аби ніхто не міг вдавати, що не знає нічого про його голодування. Коли два хорвати Віда та Вукоєвич одним вигуком: «Слава Україні!» змогли зробити більше, ніж усі спецслужби, показавши всьому світові справжнє обличчя нового «рейху», то українці не мають права боятися і мовчати.
«Не треба нас витягувати за будь-яку ціну — перемога від цього не наблизиться. Якщо нам судилося стати цвяхами в кришку труни тирана, то я хотів би бути таким цвяхом. Просто знайте, що ці цвяхи не зігнуться».
«В’язниця — це м’ясорубка людських доль, потрапивши в яку, перестаєш вірити в справедливість, але не перестаєш за неї боротися. Опинившись тут, привчаєшся жити надією, навіть якщо її немає. Тому мені дуже важко відповідати на просте дитяче запитання: «Тату, коли ти повернешся?»
Це фрагменти з листів Олега Сенцова, з яких ключем б’ють струмені енергії, котра нікуди не зникає. Навіть через відстань. А зараз наша енергія йому, мабуть, найбільше потрібна.
