У перший клас – ​у 14 літ пішов Кирило Конько на прізвисько Кедесь

— А де роботу в нас знайдеш, щоб нормально платили? — ​запитує пані Люба. — ​Мушу їхати, інакше не проживеш. Взялася перебудовувати хату, треба ремонт зробити і дітей вивчити. Попрацювала кілька місяців у сусідній державі і знову збираюся. Тож не від доброго життя ми туди рвемося. Хоча в нас не гірша земля і люди працьовиті, тільки чомусь не можемо вибратися з кризи, про яку з високих трибун говорять, скільки себе пам’ятаю, — ​зауважує жінка.

Після роботи в Польщі Любов Долід повертається на хутір серед соснового лісу.

Піщаною дорогою поміж старих сосен пані Люба привела нас до місцевого старожила діда Кирила Конька, якому виповнилося 85 літ, хоча на вигляд значно молодший.

— Ви добре збереглися, — ​кажу господареві, коли він ви­йшов з хати й сів на лавці.

— Це в нас таке повітря цілюще й лікувальне, раніше — ​до радіації — ​воно ще кращим було, — ​усміхається жвавий та енергійний дідусь, який за винятком років служби в армії все життя провів на цьому лісовому хуторі. — ​Ото воно й додає сил, — ​упевнений Кирило Минович.

Цікавлюся, чому так дивно називається їхнє поселення, в якому нині стоїть 13 хат.

— Це в нас таке повітря цілюще й лікувальне, раніше — ​до радіації — ​воно ще кращим було.

— Колись я чув, що Ріхта — ​від слова рихлити землю, — ​дуже просто пояснює дід Кирило. — ​Так уже прижилася ця назва й передається з покоління в покоління. Як і прізвиська. Всю нашу родину по-вуличному кличуть Кедесь. А почалося все ще від діда Опанаса, який також тут жив. Він 25 літ відслужив у царській армії. Коли повернувся додому, то балакав російською, і казав не «когда», а «кодась». А селяни й стали називати його Кедесь. І вже навіть мої діти й онуки також носять це прізвисько. Всі в навколишніх селах по ньому нас знають. Якщо запитають, у кого ви були на хуторі, то скажете, що в Кедеся.

Господар пригадує, з яким нетерпінням він чекав 1 вересня 1939 року, адже мав іти в перший клас.

— Знаєте, як діти ждуть цього дня, — ​розповідає дід Кирило. — ​А ми ж тоді жили під Польщею, і якраз німці напали. То яка вже школа, коли поляки втікали. А 17 вересня з другого боку почали наступати совєти. Так і не розпочалася моя наука. 1941-му — ​знову війна, яке вже навчання. Я став переростком і в перший клас пішов аж у 14 літ.

Під час служби в радянській армії юнака з хутора Ріхта завезли так далеко від рідної домівки, що навіть важко уявити.

— Потрапив я аж на Сахалін. Знаєте, де це? — ​запитує, усміхаючись, Кирило Минович і сам відповідає: — ​На краю світу. Цей острів омивається Японським і Охотським морями. Туди відправляли людей на каторгу. Ще за царських часів за нього воювали Росія й Японія. Потім повернули Сахалін Радянському Союзу.

Під час нашої розмови з хати вийшла дружина господаря Марія Тимофіївна, з якою вони в парі 60 літ.

— А жінка моя з-за границі, — ​продовжує дід Кирило, але, побачивши наш здивований погляд, відразу пояснює: — ​Вона з Кричильська, з того берега Горині, — ​щиро усміхається. — ​Забрав її сюди на цей хутір. Колись кругом тут було болото.

«Возраст такий, що вже треба комусь з нами бути», — тож і приїхала до батьків дочка Валентина з правнучкою Євою.

Кирило Минович розповідає, що збудував дві хати, бо першу, накриту очеретом, спалила кульова блискавка, що влетіла, як вогняна стріла. Треба було на новий будинок якось грошей заробити, бо в колгоспі тоді копійки платили. Почав їздити на лісоповал на Північ Радянського Союзу, адже сім’я велика — ​шестеро дітей.

Згодом у місцевому лісгоспі збирав соснову живицю, як каже дід Кирило: «18 літ віддав смолі». А комарів тоді розвелося стільки, що не можна було в ліс за­йти. Доводилося лице повністю зав’язувати хустиною, залишалися відкритими очі.

Зараз вони з дружиною тільки вдвох у величезній хаті. З Кременчука приїхала дочка Валентина з правнучкою Євою.

— Возраст такий, шо вже треба комусь з нами бути, — ​пояснює дід Кирило.