Ада Роговцева про Путіна: «Таких виродків, як він, треба знищувати!»

— Вам є що сказати Володимиру Путіну?

— А я йому вже все сказала… Колись ще давно, здається, при Кучмі, він приїхав в Україну з якимось візитом, і неясно, з чого раптом заявив: мовляв, в Україні ж є така артистка — Роговцева, буду з нею на обіді сидіти. І ми з ним обідали. Говорили. І тоді я йому прочитала Цвєтаєву: «Если душа родилась крылатой — что ей хоромы и что ей хаты! Что Чингисхан ей, и что — Орда! Два на миру у меня врага, два близнеца, неразрывно–слитых: голод голодных…», і тут, глянувши на Путіна, — «…и сытость сытых». Тому що частування було хорошим. Ситість ситих.

Не пам’ятаю, що там сталося далі, але Путін читав Шевченка. Коли ж почалася ця велика біда у 2014–му, я насамперед звернулася до нього, нагадавши і Цвєтаєву, і Кобзаря. Кажу: «Що це було? Фальш, коли ви Шевченка знаєте і на землю мою зазіхнули». Якось так. Ось це я б йому і повторила.

Але все, що стосується війни… я баба. Жінка. Я знаю те, що такого не повинно бути, адже вмирають діти, а разом з ними їхні батьки, матері. 

— Як вважаєте, що рухає такими людьми?

— Ну ви ж бачили, як Гітлера аналізують? Ну от хіба можна його характеризувати? Так і Путіна. Що скажеш про диктатора? Людину, яка вирішила, а, отже, може вбивати, керувати, кроїти землі та народи. Що це за люди? Виродки. А як з ними? Мені здається, їх треба знищувати.

— Чи підтримуєте ви стосунки з хлопцями після виступів на передовій?

— Аякже! Я їду туди тільки тому, що вони кличуть. Бійці мене знають і один одному передають контакти. І не кажуть, що була артистка, а просто: «Була Ада, Ада Миколаївна» (усміхається)…

Кажу їм: «Хлопчики, рідні, ви розумніші, мудріші та кращі, ніж ми всі, бо ми не знаємо того, що знаєте ви, бо не збирали по шматочках — руки, ноги, голови — своїх товаришів, не дивилися так смерті в очі один на один, коли вирішує секунда, жити тобі чи ні…» Ми багато чого не знаємо, не відаємо тієї несправедливості, коли не привезуть поїсти, і я їм кажу: «Ось ви повернетеся до нас, які не знають цього холоду, голоду, страху смерті, відчаю, коли ховаєш близьку людину, і вам доведеться пристосовуватися. Так–от: будьте ви вищі за нас, мудріші, прощайте тим, хто не розуміє».

 

Але все, що стосується війни… я баба. Жінка (киває головою). Я знаю те, що такого не повинно бути, адже вмирають діти, а разом з ними їхні батьки, матері. Не може жінка пережити смерть свого сина, вона стає іншою, потойбічною, якою стала і я, поховавши свого. Не стало у 50 років мого щастя, життя, його сенсу. І якщо б не дочка, не онуки, я б зараз не сиділа перед вами, тому що разом із сином вмирає мати. І скільки таких мертвих матерів зараз в Україні? Про них треба дбати, а хто це зробить? Іноді й доброго слова не промовлять, не кажучи вже про те, щоб заплатити якісь копійки, щоб вона хоча б квіти синові на могилу купила.

І це є, і це залежить від нас, не тільки від тих, хто угорі, а й тих, хто живе поруч із цією страшною бідою. Страшною війною. І ми всі живемо поряд, от тільки вдаємо, що це не так…

Джерело: obozrevatel.com.