«Моя душа бачить…»

Він сидів у фойє готелю. Стильно одягнений. У темних окулярах. «Нічна фея», побачивши «здобич», присіла поруч.

— Сумуєш, красунчику? Тут непоганий бар.

— Він вас не бачить.

Жриця кохання невдоволено глянула на молоду гарну жінку.

— А?..

— Я його дружина

…Літній вечір приємною прохолодою обіймав Настині плечі. Він не міг не закохатися в її вроду. І у величезні сині очі, в яких було щось магічне від неба.

Настя вкотре глянула на годинник. Назар, чоловік, чомусь запізнюється. Сьогодні четверта річниця їхнього весілля. Назар запросив її в ресторан у парку, що над мініатюрним озерцем, — тиху місцинку посеред гамірного міста. Настя усміхнулася. Назар не знає, який подарунок вона йому приготувала. Він шалено хоче стати батьком. Мріє, щоб народилася доня. Настя подарує чоловікові гарну звістку.

Почало темніти. Назара не було. Настя поволі пішла в бік автобусної зупинки. На серці ставало дедалі тривожніше.

Свекруха зателефонувала близько опівночі. Захриплим від хвилювання голосом повідомила, що Назар у лікарні. Його авто потрапило в аварію.

…Лікар співчутливо дивився на Настю.

— Ваш чоловік утратив зір. Повністю.

— Він ніколи?..

В її очах потемніло. Лікар кинувся приводити молоду жінку до тями. Опам’яталася в палаті. Поруч сиділа мати.

І я… я більше ніколи не зможу бачити тебе, твоєї вроди, усмішки. Це мука і для мене.

— Що трапилося? — прошепотіла.

— Ми не знали, що ти була вагітна.

— Була? Чому була?

Спершу втішала Настю матір. Потім — лікарка. А вона подумки прощалася з їхньою з Назаром ненародженою донечкою…

Настя так і не сказала чоловікові, що втратила дитину. Не хотіла засмучувати. Сама «провела» душу, яка не встигла спізнати земне життя, в інший світ, до ангелів. Наодинці сумує. Кається. І мовчить…

Назар першим після лікарні затіяв розмову, якої боялася Настя:

— Ти не повинна бути моїм поводирем. Я згідний на розлучення. В моїх очах порожнеча. І в серці. І в тілі.

— Я не залишу тебе.

— Моя кохана дівчинко, життя з інвалідом — мука. Просто ти не знаєш цього. І я… я більше ніколи не зможу бачити тебе, твоєї вроди, усмішки. Це мука і для мене.

Дві тоненькі цівки сліз смутком пливли по Настиному обличчі.

— Не плач, дівчинко.

— Ти… ти бачиш?..

Родичі, друзі, знайомі співчували Насті й радили добре подумати, чи варто жити з незрячим.

— Мені б твою красу, — сказала Валя, одна з подруг, — я би олігарха спокусила б. А ти хочеш бути живою білою тростинкою для чоловіка–інваліда. Заради чого йдеш на такі жертви? Гадаєш, хтось це оцінить?

— Я кохаю Назара.

— Цікаво, чи надовго вистачить твого кохання і терпіння. Як із таким на люди вийти? Яка користь від каліки?

Подібних розмов Настя переслухала і пережила багато. «Він бачить більше, ніж ви», — відповідала настирливим порадникам.

…Щось підганяло Настю додому. Вона хотіла забігти після роботи в перукарню. Але на серці такий неспокій…

Назар тримав жменю таблеток. На столі — горнятко води.

— Не смій! — вигукнула.

Чоловік здригнувся. Пігулки висипалися і розкотилися долівкою.

— Ніколи, чуєш, більше ніколи, не роби цього! Навіть не думай! — кричала крізь сльози.

Назар просив пробачення. Цілував Настині руки. Його незрячі очі плакали.

— Я знаю, що тобі важко, дівчинко. Ти гідна іншого життя, іншого чоловіка. Я кожен день думаю про це і ненавиджу себе.

— Дозволь, я вирішу, що мені треба, — мовила твердо і вперто.

…Назар із Настею повільно йшли вулицею.

— Яка гарна пара! — перемовлялися між собою дві літні жінки.

— Він так ніжно і міцно тримає її руку.

— А кажуть, тепер не вміють кохати…

Перехожі не раз задивлялися на вродливу русявку і її гарного, ставного супутника. Дивувалися, що вона відчиняє перед ним двері авто, магазину чи кав’ярні.

— До чого життя дійшло, — почула якось. — Уже жінки перед чоловіками двері відчиняють.

— Догоджають, аби не втік.

— Такий може…

Назарів світ мав свої тони і відтінки. Чоловік «бачив», якого кольору настрій дружини, сміх, сум…

— Дівчинко, твій погляд зараз замріяно-голубий. Такий, як небо, на яке ти дивишся.

Настя здригнулася від чоловікових слів. Як він «бачить», що вона стоїть біля вікна і милуєшся небом?

А якось, коли вона повернулася з роботи добряче знервована, Назар сказав:

— Твій настрій обпікає гарячим червоним кольором. Що трапилося, дівчинко?

— Як ти… «бачиш»? — запитувала здивовано.

— Це у зрячих кохання, почуття та відчуття — сліпі. А незрячі «бачать» душею. Кохана дівчинко, моя душа «бачить» тебе…

…Вони гуляли набережною неподалік їхнього готелю. Море пахло літом. Чи то літо пахло морем. Вітер бавився довгим Настиним волоссям. Назар ніжно відгортав пасма з обличчя дружини.

— Можна, я напишу ваші портрети? — запитало веснянкувате рудоволосе дівча. — Це зовсім недорого.

— Якщо моя дружина згідна, то можна.

Настя кивнула головою.

— Але мій чоловік не може зняти окуляри. Він…

— Його очі дуже вас люблять, — мовила юна художниця. — Ви така гарна і щастя ваше… воно не таке, як в інших. Дивне…

— Як ви знаєте? — запитала Настя.

— Ми, художники, бачимо душею, — філософськи відповіла кумедна рудоволоска. І почала накидати перші штрихи…

Ольга ЧОРНА.