Лариса ДУХНЕВИЧ: «Якщо починаємо реформи – на них потрібні гроші, а якщо ні – то це не реальні зміни, а тільки видимість»
Обласний центр Волині нещодавно визнали другим за комфортністю містом в Україні. Серед переваг, які відзначили учасники рейтингового опитування, названо якісну медичну допомогу, в тому числі надану в Луцькій міській клінічній лікарні. Сьогодні, коли нарікати на заклади охорони здоров’я стало мало не правилом хорошого тону, добре слово про людей у білих халатах варте того, аби на цьому зупинитися окремо. Тим більше, що медична реформа, яка розпочнеться у стаціонарах у 2020 році, cприятиме саме таким, популярним серед народу, закладам. Поділитися своїми міркуваннями з цього приводу ми попросили багатолітнього керівника міської лікарні, кандидата медичних наук Ларису ДУХНЕВИЧ (на фото)
«Це все від нашої бідності: зробивши один крок уперед, доводиться робити два назад»
— Ларисо Петрівно, які думки у вас викликають результати рейтингу комфортності міст України?
— Звичайно, новина про високу сходинку Луцька та нашого лікувального закладу — приємна, але для мене вона певною мірою прогнозована. Адже ніхто краще за головного лікаря не знає, як інтенсивно працює лікарня, який великий у нас потік пацієнтів, наскільки мусить викладатися медперсонал. Друге місце Луцька у рейтингу — це результат нашої роботи не одного дня і не одного місяця, тим більше у такий непростий період, як зараз, адже час перемін завжди складний, а в Україні він складніший удвічі, бо на реформи, які треба провести, у нас, як завжди, бракує грошей.
У 2020 році реформа системи охорони здоров’я повинна дійти до стаціонарів. Чи стане після цього краще лікувальним закладам, сказати важко. На жаль, у нашій державі проведення змін майже ніколи не підкріплюється грішми. Тому, зробивши один крок уперед, доводиться робити два назад. Це відбувається не тому, що наверху сидять якісь недолугі люди, які не розуміють, як треба робити. Це все від нашої бідності. На задекларовану реформу медицини, яка б мала бути, у держави бракує коштів. І в результаті створюється гібрид, далекий від початкового задуму.
— Здається, чимало із запланованого на початку реформи відмінили вже зараз.
— На жаль, так. Скільки говорилося про госпітальні округи, їхнє фінансування, а в результаті прийшли до того, з чого починали, — будемо продовжувати брати у пацієнтів благодійні внески. У наказі МОЗ сказано: «Джерелами фінасування розвитку госпітального округу… можуть бути місцеві бюджети територіальних громад, недержавні інвестиції, спонсорські кошти та БЛАГОДІЙНІ ВНЕСКИ…». Те, з чим медики мали надію попрощатися, не відміняється, а стає стабільним надходженням. Відмінність лише в тому, що раніше міська лікарня була комунальним закладом, а зараз стане підприємством і матиме законні підстави приймати кошти від людей. Дивлячись на подібні речі, висновок напрошується один: якщо починаємо реформи — на них потрібні гроші, а якщо ні — то це не реальні зміни, а тільки видимість. І саме в такій ситуації доводиться працювати нашим фахівцям.
«Побувавши в лікарнях Києва чи Львова, пацієнти повертаються до Луцька іншими людьми»
— Як у цифрах передати інтенсивність роботи міської клінічної лікарні?
Друге місце Луцька у рейтингу — це результат нашої роботи не одного дня і не одного місяця.
— Лише за вчорашній день у наш травмпункт звернулося 62 чоловіка, зроблено 30 операцій, загалом за добу поступило 118 осіб. Звичайно, це величезний обсяг роботи, але він відшліфовує навики. Там, де колектив сидить без діла, професіоналізму не додається. Тому ми тішимося, що можемо допомагати людям. Звісно, трохи пригнічує, що це належно не оцінюється (за даними статистики, на Волині медики мають найнижчу зарплатню серед бюджетників). Ніхто не доплачує нашим працівникам за роботу з ранку до вечора. Вони отримують стільки ж, як їхні колеги з інших лікарень, де хворих значно менше. І виходить, що один пропрацював цілу добу, не присідаючи, інший спокійно провів ніч, а зарплата однакова.
— Реформа мала б ліквідувати цю зрівнялівку.
— Ми дуже на це сподіваємося. Міська клінічна лікарня працює 24 години на добу, сім днів на тиждень. Двері в нас практично не зачиняються. Дуже багато пацієнтів привозить «швидка», є самостійні звертання, хворі лягають на планове лікування. Тому які б не були нарікання на нашу роботу, а таке, на жаль, трапляється, наші працівники сумлінно виконують свої обов’язки. Однак оцінити їхні зусилля можуть у першу чергу ті, хто має з чим порівнювати. Після того, як волиняни побувають у лікарнях Києва чи Львова, вони повертаються до Луцька іншими людьми. Побачивши різницю, люди починають розуміти, де медична допомога надається більш кваліфіковано і максимально дешевше. А незадоволені, як правило, ті, хто вважає, що медицина повинна працювати так, як вони це собі уявляють, і вони сіють образи на адресу лікарів.
— Медиків, як і суддів, сьогодні не критикує тільки лінивий. Як на мене, це дуже несправедливо, бо ж усі ми час від часу маємо в лікарях велику потребу. Але коли біль проходить, чомусь повертаємося до них спиною.
— На жаль, у суспільстві з’явилася мода на негатив. Засоби масової інформації, самі громадяни у першу чергу звертають увагу на погане. Але це шкідлива установка. Як практикуючий лікар хочу застерегти від звички бачити в усьому тільки недоліки. Очікуючи щоразу на якісь неприємності від життя, ми шкодимо своєму здоров’ю. Як правило, люди хворіють внаслідок стресів. Але ми самі їх собі створюємо, зациклюючись на темних сторонах буття. І виникає замкнене коло: негатив — стрес — хвороба. Вихід із цього — лише любов, мудрість, інтелігентність. Які б нарікання не були, і дуже часто вони не безпричинні, люди в білих халатах роблять свою роботу. Ще Гіппократ казав, що медицина — найбільш шляхетне із мистецтв. Той, хто нею займається і розуміє, що сьогодні відбувається в галузі, просто виконує свою роботу без зайвих розмов. Ми стоїмо, так би мовити, на передовій, маємо справу з кров’ю, інфекціями, людським болем. Тому медики — це надзвичайно вразлива частина населення. І суспільству треба з повагою ставитися до них, а не піддаватися на провокації критиканів.
— Навіть у Святому Письмі написано: «Шануй лікаря честю заради потреби у ньому, бо Господь створив його».
— Золоті слова… Я надіюся, що в нашій країні нарешті почнеться розвиток, і медична галузь, як одна з базових, почне розквітати. Для цього найперше треба, щоб медпрацівникам дали достойні зарплати (у Грузії після реформи лікарям почали платити 1000 доларів), бо при нинішній оплаті праці вони не можуть вижити. Звідси всі ті неприємні моменти фінансового плану, про які так люблять говорити наші люди. По–друге, потрібно обладнати і забезпечити лікарні, щоб пацієнти нічого не докуповували, по–третє, дати можливість лікарям підвищувати кваліфікацію.
Рівень професіоналізму наших фахівців дуже високий. Якби їм ще дати кращу апаратуру і гідну зарплату, то луцькій медицині не було б ціни. Це дуже добре розуміють ті, хто приїжджає на Волинь
із–за кордону. Вони кажуть, що наприклад, в Італії чи США на прийом до кардіолога, гастроентеролога, нейрохірурга треба чекати півроку. А в нас люди звикли, що все має бути одразу, у день звернення. І сприймають це як належне, хоча може бути зовсім по–іншому. Тому треба дякувати за те, що маєш, цінувати те, що є, і жити з надією на краще.
