«Всі вони наші дітоньки і внуки…»
У маршрутці гомоніли про затяжні дощі, осінній холод посеред літа, городи, ціни… Водій гукав: – Задні двері, передавайте за проїзд!
По радіо почалися новини.
– Господи, знову четверо наших хлопців загинуло на Сході, – сказав хтось.
Старенька жінка перехрестилася.
– Задні двері, передаємо гроші! – волав водій.
– Якщо ще підуть дощі, вишні стануть до холери дорогі, – бідкалась котрась із пасажирок.
– То що, виставляєш нині? – спілкувалась, мабуть, з подругою дівчина-підліток. – Тобі ж мама вчора з Італії лаве передала. Відірвемось…
Розказували мої покійні мама і бабуня, що в тамту війну, коли приходила похоронка, то всім селом плакали.
– Коли закінчиться та проклята війна? – мовив сам до себе літній чоловік.
Старенька жінка кінчиком хустини витерла сльозу.
– Хтось з ваших воює? – запитав у неї.
Кивнула головою:
– Так, панунцю. Онучок. Але вони мені всі рідні. Розказували мої покійні мама і бабуня, що в тамту війну, коли приходила похоронка, то всім селом плакали. От і тепер… всі вони наші дітоньки і внуки…
Маршрутка гомоніла про насущне:
– Почому нині городина?
– Кажуть, дощі литимуть ще кілька днів. Але що синоптики, що політики. І ті, й другі брешуть.
– Зустрічаємось на нашому місці? Треба свиснути ще Патлатого. Йому також лаве передали…
– Господи, Ісусе, Сину Божий, помилуй нас грішних, – тихенько шепотіла молитву старенька.
Ольга ЧОРНА
