І в 90 років може робити цегляну кладку

Подумати тільки — у біографію однієї людини вмістилася ціла епоха, пов’язана з народженням наймолодшого на Волині міста, його розвитком, сьогоденням. І, звичайно, з життям родини. Сидимо у затишному, гарно облаштованому будинку пана Володимира, який він зводив власноруч. Поряд дружина — Марія Семенівна, також колишній будівельник. Ошатне, впорядковане подвір’я потопає у квітах, екзотичних кущах. Наш співрозмовник, попри поважний вік, енергійний, жвавий, пам’ятає кожну дрібницю: дитинство і післявоєнні роки у Туричанах на Турійщині, службу в армії, демобілізацію і приїзд до Нововолинська в 1954-му…

— Тоді це було невеличке селище, — згадує Володимир Олександрович. — І мені дуже приємно, що ми всією бригадою доклали зусиль, щоб воно стало таким красивим. Щасливий, що в ньому живуть мої два сини, невістки, п’ятеро внуків і стільки ж правнуків.

У чому секрет міцності? Господар вважає, що в щоденній праці, гарному настрої  і доброзичливості.

Володимир Гочачко — з тих чоловіків, яким від батьків, дідів передався безцінний талант: за що не візьметься — все виходить доладно, на п’ять з плюсом. Ветеран пригадує, як у 50-ті без вагань іще холостяком узяв земельну ділянку і почав зводити дім. І кавалером на той час він був завидним — молодим, працьовитим, ще й із житлом. Невдовзі привів у хату дружину Марію.

— У батька більше 60 років трудового стажу, — додає син Микола, ветеран шахтарської праці, у трудовій книжці якого, до речі, єдиний запис — шахта № 4. — І разом із мамою вони у парі вже понад шість десятиліть. На ювілеї ми батькові дали наказ: жити мінімум до ста, завжди мати гарний вигляд, як зараз. І віримо, що так і буде, бо вони з мамою — наша підтримка, обереги, найкращі порадники.

У житті Володимира Олександровича є й гірка сторінка — 14-літнім хлопчаком був вивезений у фашистську Німеччину, де три з половиною роки працював на шахті. Це була важка, виснажлива робота. Але водночас така, яка випробовує і тіло, і характер. На Волинь повернувся зрілим юнаком, якого не лякали жодні перешкоди. Вирішив їхати на будівництво нового міста.

Завзятого до праці хлопця відразу помітили й доручили керувати… комплекс­ною будівельною бригадою. У нього вже тоді виходила прекрасна кладка. Та й зараз, у 90 років, зможе це зробити. Бо досвід отримав величезний: у робочий час будував місто, а у вихідні — синові хату. Освоїв і суміжні спеціальності — штукатура, маляра, столяра.

— Нашу роботу може оцінити й сучасне покоління, — із задоволенням розповідає пенсіонер. — Ми зводили приміщення спорткомплексу «Шахтар», Палацу культури, численних житлових будинків, цукрового заводу у Володимирі-Волинському, шахти №9. На жаль, на інших копальнях — №5 і 8 — вже вони «стерті з лиця землі» після закриття.

Слава й повага завжди знаходили Володимира Олександровича. Через скромність він про це не розповідає. Дружина Марія Семенівна показує великий стосик різних відзнак: 1963 року удостоєний Почесної грамоти Верховної Ради України, 1971-го нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Приємним спогадом у Володимира Олександровича є ті десятки літ, коли трудився в ремонтно-будівельному управлінні.

— Я був бригадиром, а майстром — нинішній міський голова Віктор Борисович Сапожніков, його дружина Тамара Олексіївна — бухгалтером-економістом, — розповідь молодить обличчя співрозмовника. — Донині у мене, як і в дружини, — чудові спомини про цих людей і нашу спільну працю в РБУ. Характер і досвід Віктора Борисовича гартувався тоді й, думаю, прислужився йому на такій відповідальній посаді.

Незважаючи на непросту долю, ветеран пишається прожитими роками, тішиться сім’єю, наймолодшими Гочачками, для яких життя дідуся — приклад для наслідування. Він і досі — в «бойовому строю»: посадка і копання картоплі — справа Володимира Олександровича. А дрібних обов’язків — не перелічити.

У чому секрет міцності? Господар вважає, що в щоденній праці, гарному настрої і доброзичливості. Покидаючи цю привітну родину сонячного липневого дня, домовилися, що на сторічний ювілей нас запросять на гостину. А Володимир Олександрович пообіцяв, що, взявши кельму в руки, все ж таки прокладе ряд цегляної кладки.