«І через 50 років ти така красива…»

Довго не могла втихомирити присутніх ініціаторка зустрічі, голова місцевого Союзу українок Ніна Байкевич (Гук) — ​в актовій залі міської ради статечні чоловіки й жінки емоційно обнімалися, впізнавали старих друзів. Вшанувавши хвилиною мовчання товаришів і вчителів, котрі відійшли у Вічність, слухали вірші й пісні у виконанні теперішніх учнів.

Навряд чи бачили більш вдячних слухачів учасники вокального ансамблю «Сузір’я», серед яких чимало педагогів-пенсіонерів, зокрема й наставники випускників — ​Лариса та Арсентій Боритюки. Написана учителем «Пісня про Устилуг» багатьох зворушила до сліз. Потім усі співали гімн нашого краю — ​славнозвісну «Волинь моя» Степана Кривенького. Уже на вулиці, покладаючи квіти до погруддя Шевченка, затягли «Реве та стогне Дніпр широкий».

Після літургії у Свято–Вознесенському храмі колишні однокласники розкривали перед учителями й друзями свої життєві щоденники. Раділи, співчували, ділилися найпотаємнішим.

Незмінна учасниця шкільних концертів Раєчка, яку в дитбудинку називали Едітою П’єхою, стала солісткою державного академічного хору імені Верьовки. Тепер Раїса Заклецька — ​заслужений працівник культури України, відмінник освіти. Микола Сосновський мешкає у рідному селі, яке, щоправда, змінило назву з Фунди на Дарницьке. «Живу як люди, маю сина, внучці вже тиждень», — ​радіє чоловік. Лариса Гричук обрала міську, але складну чоловічу професію — ​працювала токарем–автоматником на Луцькому автозаводі.

«Проживаю у Краснодарському краї, це Республіка Адигея, серед мусульман, — ​розповіла Тетяна Ісаєва, яка вперше після випускного приїхала на Волинь та розмовляє добірною українською. — ​Мову не забуваю, маємо сусідів–вірмен, переселенців із Луганщини, з ними балакаємо по-українськи».

— Ця зустріч повернула нас у юні літа, подарувала найсвітліші емоції, — ​ділиться враженнями Раїса Заклецька. — ​Роз’їжджаємося по домівках здоровішими, бадьорішими, енергійнішими.

Василь Ковальчук так гарно читав вірші, мов актор. «Та ні, я звичайний токар із Луцька», — ​віднікується чоловік. Анна Зінчук 25 літ працювала педагогом у Києві, Валентина Борухіна два десятиріччя жила в Польщі. Марія Чабанчук була начальником управління керівних кадрів при міністерстві. Валентина Вавринюк живе в рідному Устилузі, вона залізничник, хоч у юності й на фотографа вчилася, і швачкою працювала. «Щаслива мама і щаслива бабуся», — ​дякує долі Алла Дубина, економіст за фахом. Марія Лащ майже півстоліття трудилася на володимирській автостанції, зараз перебралася до Ізова. Із Рівного приїхав енергетик Василь Киричук, який працював в об’єднанні «Азот». Петро Долгунський мешкає в Устилузі, був водієм у ПМК 200, майстром виробничого навчання у школі. Володимир Озімчук із Русова тепер керує водоканалом у Нововолинську. Колишня вчителька Надія Пекарська і продавець Катерина Гловацька також жили і працювали у шахтарському місті, нині господарюють на батьківських обійстях. Із Житомира приїхав будівельник і лісівник Володимир Зіненко. Бухгалтери Людмила Ящук і Любов Понурко — ​володимирчанки, як і кухар Надія Довган. У княжому місті веде підприємницьку діяльність Євген Піскуровський. Степан Старко, їдучи із Камінь-Каширського району, привіз на зустріч і єдину серед однокласників матір–героїню Віру Борбич, яка виховала десятьох дітей. Попри хворобу, що заважає пересуватися, не міг не прийти на зустріч колишній устилузький водій Анатолій Шейчук.

Згадували улюблених педагогів Зінаїду Варфоломіївну Корнисюк, Марію Андріївну Ляшук, Марію Василівну Рекунович. Розмовляли, співали, гуляли стежками дитинства, якими босоніж бігали купатися до Луги. Навідалися і на місце старої школи, і до музею Ігоря Стравінського. Наговорилися з улюбленою вчителькою математики, фізики й астрономії Іриною Бондарук, провідали стареньку викладачку Галину Антонівну Кіт.

Найбільше організаційних турбот узяла на себе відповідальна, як і колись, Ніна Байкевич: потурбувалася про сувеніри для вчителів і пам’ятні медалі – пряники із «п’ятдесяткою» для кожного з однокласників, а школі подарували мистецьки оформлену віньєтку випуску 1968 року. До речі, сувеніри виготовляли представниці місцевого Союзу українок Тетяна Ігнатович і Тамара Павленко. А духмяний коровай, по скибочці якого всі повезли додому, пекла сама Ніна Гук.

— Ця зустріч повернула нас у юні літа, подарувала найсвітліші емоції, — ​ділиться враженнями Раїса Заклецька. — ​Роз’їжджаємося по домівках здоровішими, бадьорішими, енергійнішими.

Вони всі дуже різні, але досі напрочуд дружні, готові підтримати у біді, порадіти щастю іншого. «Якби нагороджували за доброзичливість, сердечність, шляхетність, то всі наші однокласники одержали б таку відзнаку», — ​сказала одна із випускниць.

Ірина НАДЮКОВА.