ТРЕТЯ ЛАВА ПІДСУДНИХ

Ростиславу Прокопчуку з Маневич лише двадцять чотири роки, має сім’ю, але обрав собі “професію” грабіжника.

Леонід МІЛІЩУК,
Володимир КАЛИТЕНКО

У СТУДЕНТСЬКИЙ ГУРТОЖИТОК — ЧЕРЕЗ БАЛКОН
Ростислав Прокопчук частенько приїжджав у Луцьк із Маневич. Тієї неділі навідався знову. Попрямував на проспект Соборності. Там проживав його друг Степан. Познайомилися вони випадково. Прокопчук бродив вулицями обласного центру. Забрів на якесь подвір’я. Там гурт хлопців щось голосно обговорював. Зупинився біля них, також встряв у розмову. Серед них був і Степан. Один одному чомусь одразу сподобалися. Можливо, тому, що обидва вже встигли побувати на лаві підсудних, хоча були ще зовсім молоді. Відтоді й почали дружити. Ростислав кілька разів заходив до нього й на квартиру.
Ось і тепер, тільки-но зійшовши з автобуса, Прокопчук поспішив на знайоме подвір’я. Навіть у квартиру не довелося заходити, бо Степан був надворі.
Привіталися, як годиться.
— Ти знову навідався до Луцька. Певне, вдома не сидиться,— сказав Степан.
— А що вдома робити? Коли б працював, то часу зайвого, можливо, й не було б. А так, крім чотирьох стін, нічого й не бачиш. Тут хоч побродити є де... А ти чого з квартири вийшов?
— Вирішив подихати свіжим повітрям.
— Може, півлітрям?— посміхнувся Прокопчук. — Ходімо на ринок, там і подихаємо. У мене трішки грошей є.
— Та і я маю кілька карбованців, — похвалився Степан.
Друзі помандрували на ринок “Північний”. Там купили пляшку горілки й невеличкого кавуна.
— А де розіп’ємо? — запитав Ростислав.
— Під будь-яким кущем, аби міліція не бачила. Місця тут вистачає.
Примостилися біля ларка, де продавався квас. Аби мати з чого пити, купили й квасу два пластмасових “стаканчики”.
Пляшку розпили, мов кинули за себе. Кавуном закусили. Обличчя пияків спалахнули червоним жаром. В голові замакітрилося.
— А тепер куди?— запитав Прокопчук.
— Погуляємо трішки містом.
— Краще давай підемо до дівчат,— запропонував Ростислав.
— Куди?
— В гуртожиток університету, що на вулиці Соборності.
— Я там нікого не знаю...
— Я знаю... На п’ятому поверсі живе моя знайома.
Через кілька хвилин вони були вже біля гуртожитку. Попрямували до входу.
Вахтерка чужаків у гуртожиток не пустила, тим більше напідпитку.
— Не пощастило,— байдуже кинув Степан.
— Зараз щось придумаємо,— заспокоїв Ростислав. — Давай поліземо в гуртожиток через балкон.
— Не видряпаємось.
— Принаймні спробуємо...
Ростислав і Степан видерлися на балкон другого поверху, через студентську кімнату вийшли в коридор. Там уже сходами піднялися на п’ятий поверх. Прокопчук сказав Степану почекати під дверима, а сам зайшов у кімнату, де проживала знайома Ірина.
У кімнаті дівчина була не сама. Тут стояли два брати, В’ячеслав і Валентин, та їх родичка Олена, котра раніше проживала в цій же кімнаті, а тепер попросила братів допомогти перенести її речі на іншу квартиру. Були тут й ще дві студентки. Після короткого знайомства Прокопчук несподівано запропонував:
— Дівчата, може, вип’ємо на честь зустрічі.
— У нас спиртного немає... Та ми й не п’ємо,— сказала Ірина.
— Десь роздобудемо,— буркнув несподіваний гість й попросив В’ячеслава вийти з ним у коридор.
У коридорі Прокопчук звернувся до хлопця:
— Дай кілька гривень на пляшку.
— Немає в мене...
— Брешеш! Дай, бо поб’ю!
В’ячеслав витяг із задньої кишені спортивних штанів гроші, відрахував чотири гривні й простяг Ростиславу.
— Мало, давай ще!— наказав й, не чекаючи згоди, запхав руку в кишеню хлопця й звідти витяг всі гроші.
— Зникаємо!— сказав до Степана й обидва сходами почали спускатися до виходу.
— Віддай гроші! Мені їх мати дала, щоб я купив собі одяг,— гукнув услід В’ячеслав.
Прокопчук навіть не обернувся.
На вулиці грабіжник перерахував гроші. Було триста гривень. Він зупинив таксі й обидва поїхали до гральних автоматів, що біля кафе “Юлія”...
ПРОФЕСІЯ — ГРАБІЖНИК?
Біля гральних автоматів того вихідного дня молоді було чимало.
— Пограю і я трохи,— сказав Ростислав до Степана й опустився у крісло. — Може, пощастить? А ти часом не хочеш?
— Не хочу... Навіщо гроші на вітер пускати, хоча вони й чужі? Грай сам, а я подивлюся.
Прокопчук грав довго. Автомат ковтав гривню за гривнею. Коли в кишені грабіжника їх значно зменшилося, запропонував:
— Ходімо, мабуть, краще в кафе.
В кафе друзі того вечора сиділи довгенько...
Двадцятичотирирічний Прокопчук грабував не вперше. Півтора року тому він на вулиці в Маневичах зустрів неповнолітнього хлопця. Побачив у нього гроші. Пішов услід за ним. Вибравши момент, коли поблизу нікого не було, підскочив до хлопця.
— Давай гроші!— наказав.
— Які гроші? Немає у мене грошей?
— Брешеш!.. Я щойно бачив, як ти їх перераховував. Скільки маєш?
— П’ятдесят сім гривень,— мусив признатися хлопець. — Мати дала, щоб у магазині купив харчів.
— Не здохнеш з голоду! Давай гроші!
Переляканий хлопчина вийняв з кишені й простяг грабіжнику кілька гривень.
— Давай усі!
— Не дам... Мати буде сваритися...
Прокопчук звалив хлопчину на землю, почав жорстоко товкти ногами. Потім забрав гроші і зник.
У лікарні, куди хлопця привезла “швидка допомога”, в нього виявили, крім чисельних травм, ще й струс мозку.
Тоді Маневицький районний суд позбавив грабіжника волі на п’ять років. Але врахував його молодість й за грати не послав, а призначив іспитовий строк, сподіваючись, що Ростислав щиросердно покається, обдумає свої помилки й зробить відповідні висновки. Прокопчук же сприйняв гуманність суддів як безкарність. І взявся за старе. Як і раніш, працювати не хотів, хоча згодом одружився, зараз має малолітню дитину. Проте не думає, що її треба годувати і вдягати. Його цікавлять гральні автомати більше, ніж сім’я. “Вітер у голові”, про таких говорять у народі.
Мабуть, і справді вітер, бо чим можна пояснити таке... Влітку, перед пограбуванням у гуртожитку студента першого курсу університету імені Лесі Українки В’ячеслава, він підмовив знайому дівчину Олену їхати з ним в Івано-Франківськ.
— Чого я туди поїду?— запитала здивовано дівчина.
— Але ж ти казала, що маєш намір здобувати вищу освіту?
— Ну, то й що?..
— Я тебе влаштую там у вуз, який тільки забажаєш,— пообіцяв.
Землячка повірила.
Влаштувалися вони у готелі в містечку Бородчани, що поблизу обласного центру, бо в Івано-Франківську не було місць. Пробули там більше тижня. Прокопчук і не думав виконувати свою обіцянку, бо насправді нікого з викладачів не знав.
Дівчина кілька разів нагадувала йому про влаштування у вуз. Він тільки посміхався. Зрозумівши, що її обдурено, Олена вирішила повернутись в Маневичі. Ростислав казав, що додому зараз вони їхати не можуть, бо немає грошей на квиток, й не пускав дівчину.
Олена втекла з готелю й на дорозі чекала попутної автомашини. Він догнав її, сказав, що вже має гроші, але євро, їх треба обміняти в Івано-Франківську на гривні.
В обласний центр поїхали разом. Прокопчук там обміняв тисячу євро. Де взяв? Сказав, що дав батько, котрий проживає в Бородчанах.
Пізніше, коли Прокопчука заарештували за пограбування трьохсот гривень у студента В’ячеслава, Олена також дізналася, що у пенсіонерки, котра приїхала в Україну з Росії й тимчасово проживала одночасно з ними в готелі містечка Бородчани, хтось викрав з її кімнати тисячу євро. Проте довести в суді, що саме Прокопчук викрав ті гроші, не вдалося. Правда, не дуже віриться, що батько міг дати сину-шалапуту тисячу євро.
І все ж Ростислав Прокопчук уже втретє опинився на лаві підсудних за пограбування. Луцький міськрайонний суд позбавив його волі на п’ять років й три місяці.
Можливо, тепер грабіжник подумає, чи варті того триста чужих гривень, ще й вкинуті в гральний автомат, щоб за них дивитися на небо крізь залізні грати, втрачати роки молодості, яку уже ніколи не повернеш? Якщо вчасно не зрозуміє цього, то буде все життя, мов перекотиполе, мандрувати від тюрми до тюрми...