Я не граю!
«Це ж треба так вдатися: твоя старшенька розумна, як тато, а менша – красуня! Копія мами!» – жінка, якій належали ці слова, приязно усміхалася подрузі і двом її донечкам. А мама щасливо кивала головою: ще б пак, її дівчатками захоплюються
Дорослі жінки і не підозрювали, що при всьому своєму досвіді у ці хвилини завдають шкоди дітям, які звідусюди всотують інформацію про те, якими інші бачать їх. Знайома мами спонукала одну дівчинку засумніватися у своїй вроді, а іншу – у розумових здібностях. У психології в таких випадках кажуть про «нав’язану роль». Що воно таке і чи треба з тим боротися?
Проаналізуйте, будь ласка, чи знайомі вам такі фрази: «наша доня зразкова у всьому», «мій син ідеальний», «вона така лінива», «у нього «діряві» руки», «ти – хронічний обманщик», «без мене ти навіть у магазин не сходиш». Якщо діти чують певні характеристики про себе регулярно – вони несвідомо починають змінюватися, щоби cказане було правдивим. Вони виконують психологічну роль, підібрану їм близькими. Це може бути роль зразкової дитини, яка боїться над усе оступитися, ненадійного, лінивця, маминого синка, брехуна... У кожному випадку (і коли дорослі постійно підкреслюють чесноти) це маленькій людині шкодить.
Насправді дитина ще небагато що розуміє про свою особистість, тому сприймає будь-яку повторювану інформацію про себе як правдиву. За збігом обставин кілька разів упустила чашку, книгу, перекинула вазу – і вона вже «розтелепа». Тепер навіть найменший огріх сама відзначатиме, як ще одне підтвердження попереднього «відкриття». Руки зраджуватимуть перед прискіпливим поглядом батька чи мами. Доня-красуня боятиметься взятися за складну задачу, бо ж у сім’ї визнаною розумницею є її сестра, зате із задоволенням щоразу заглядатиме у дзеркальце. Роль, начеплена близькими, може радувати чи дратувати, але звільнитися від неї дуже складно. З часом дитина відмовляється братися за щось нове: вона ж бо переконана, що все одно не вдасться, бо її сильна сторона – в іншому.
Звісно, не всі стануть Моцартами, Фордами, Вернадськими, та навіщо обмежувати дітей, нав’язуючи їм свої уявлення про них?! Нехай вірять у себе, відкривають у собі нові грані!
Психотерапевти Адель Фабер і Елейн Мазліш переповідають, як одній учительці математики в американській школі передали навчати двох хлопчиків-мігрантів, повідомивши, що вони досить обмежені. Однак та змогла проігнорувати таку характеристику, до якої вже і діти звикли, й усіляко демонструвала, що чекає від них бажання міркувати. За деякий час уже хлопці показували, що вони здатні на більше, аніж їм приписували... Звісно, не всі стануть Моцартами, Фордами, Вернадськими, та навіщо обмежувати дітей, нав’язуючи їм свої уявлення про них?! Нехай вірять у себе, відкривають у собі нові грані! Цьому не мають перешкоджати ані відсутність здібностей, ані талант у чомусь! Близькі люди мусять старатися не споруджувати перепон у формі психологічних ролей та не підтримувати міцність бар’єрів, створених іншими для їхньої дитини. Ніяких ярликів на кшталт «невдаха», «брехун», «лежень», «майбутній прибиральник», «клоун»!
Що радять спеціалісти? Однозначно треба звільняти чадо від нав’язаної психологічної ролі. По-перше, шукайте можливість зробити так, щоб дитина побачила себе в новому світлі. Створюйте для неї такі ситуації. Приміром, донька приходить зі скаргою, що має написати твір, як змінити своє місто: «Твори в нас вміє писати Аня (сестра), ти завжди казала, що вона в нас – письменник, а я – кулінар!» На це мама може відказати, що її думки на задану тему є унікальними й особливими; невипадково ж у колегіальних органах збирають людей різних спеціальностей... По-друге, діти мають чути позитивні відгуки про себе. Наприклад, якщо дитина неакуратна (роль «розтелепи»): «Мені так подобається, що ти поклала кофтину на місце». По-третє, виходити з ролі має допомогти висловлене очікування чи побажання («так гарно, коли твої речі прибрані»). Напевно, цей процес тривалий і непростий: своя роль (і негативна) – безпечна і знайома територія («ну, ти ж сама кажеш, що я лінива, то чому це я маю прибирати!»). Але настає момент, коли усвідомлюєш, що з цим щось треба робити. Якось один чоловік бідкався: «Відчуваю, батьки нав’язали мені ще ту роль – я вічно перед всіма виправдовуюся і прошу вибачення. Ніби нема за що, розумію, але на рівні емоцій...»
Знаний і шанований Любомир Гузар свого часу казав, що «батьківська любов повинна бути мудрою». Маєте що додати, пишіть на адресу редакції газети чи на пошту [email protected] .
