І піднімали вгору чарки  за Ясюка й Наумука байдарку!

Співучий Голова погодився на спільну команду

У чергових перегонах на байдарках я виступав разом з очільником Троянівської сільради Миколою Ясюком. Микола Андрійович уже кілька років бере в них участь. І, безумовно, є одним із лідерів змагань. За ці роки ми так здружилися, що пан Микола не лише потрапляв на сторінки «Волині» як найспівучіший голова, а й чоловіча частина нашої редакції їздила до нього в Троянівку купатись на Водохреще. Під час таких зустрічей і домовились виступити однією командою «Волинь — ​Маневичі».

Наші на старті.

...і фініші — різниця відчутна?

Судді відзначали, що цього року значно розширилася географія учасників змагань: на старт вийшло 20 команд із Любешівського, Маневицького, Горохівського районів, міст Луцька, Львова, Вараша, Костополя, Дніпра та білоруського Бреста. Та й рівень їхньої підготовки значно виріс. Скажімо, хлопці з Дніпра приїхали на «Поліську регату» вперше, але, як професіонали, підійшли до змагань серйозно: напередодні здолали весь маршрут, тож уже знали його.

Жеребкування завжди викликає деяке пожвавлення. Жарти і кпини сипляться один за одним. Перші номери вважають гіршими, бо доганяти легше, та й орієнтир якийсь є. Нам дістається 13-й. Опісля — ​урочисте відкриття, на яке завітали перший заступник голови Любешівської райдержадміністрації Сергій Фесик, голова Любешівської районної ради Петро Нагорний, директор Волинського обласного центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх» Володимир Новосад, директор НПП «Прип’ять — ​Стохід» Олександр Сащук, представники спонсорів.

Навчання на воді довело до стану «нірвани»
За трохи ми вже на плесі. Микола Андрійович капітанить, мені ж дістається роль матроса. Одразу домовляємося, що він приймає рішення, а я його слухаюсь. А от у пошуку контрольних пунктів уже я граю першу скрипку. Старт — ​і ми рушаємо Стоходом. Уже на десятій хвилині розумію, що гребти у парі з Ясюком буде непросто. Коли Микола Андрійович прикладався веслом, то байдарка аж вистрибувала з води. Кілька разів мене притискало до спинки, як під час старту автомобіля.

— Та ти неправильно гребеш! Гладь воду, а не підрізай, — ​на ходу вчив мене капітан.

У роті пересохло, але гребу щосили.

— Вперед! Давай, Сірожка! — ​напучував Голова (хоч-не-хоч, але саме так найчастіше кличуть Миколу Ясюка учасники регати). Так мене називають найближчі люди: дружина, мама та ще хіба тітка Сіма.

Помітивши інший екіпаж, ще більше піддали жару. Хоча, здавалося, куди вже швидше. Але мій напарник аж загорявся, коли бачив попереду якусь байдарку. Тоді ми рвалися вперед і таки обганяли суперників (нас випередила тільки любешівська команда «Стохід»). Але кого і коли — ​не скажу, бо думав тільки про те, аби не підвести Голову. Він, напевно, розраховував на міцного напарника. Але що візьмеш з луцького (пробач, рідне село Лютка!) хлопця, який цілими днями сидить за комп’ютером. Хоча я таки старався.

Перед урочищем Попівка, де розташована зона орієнтування, нас накрив дощисько: чисте плесо аж кипіло від ударів мільйонів крапель. Але, як кажуть, байдарки зливи не бояться, тож уперед на контрольні пункти. Їх попри мої побоювання (чотири з п’яти КП розташовані у заплаві, а там їх шукати завжди важче) віднайшли одразу. І знову кілометри Стоходу. Не було часу ні фотографувати, ні помічати дикі порічки, які колись бачив у Бучинському лісі.

Наприкінці першої частини маршруту зізнаюся собі, що вже досягнув стану «нірвани»: нічого не болить, втоми не відчуваю, самопочуття добре, от тільки швидко гребти не можу. На заклики Миколи Андрійовича прискоритися я старався, чесно. Але, підозрюю, збоку це виглядало так, ніби ледь занурюю весло у воду. Мокрі і втомлені перед фінішем викладаємося з усіх сил і ще здалеку чуємо вигуки вболівальників.

Вечір у таборі не обходиться без вогнища та пісень під гітару. Тож і цього разу співробітник НПП «Прип’ять — ​Стохід», учасник АТО Василь Корець та мій напарник Микола Ясюк тішили слухачів піснями. Микола Андрійович представив чергову авторську пісню про село Сваловичі, де є такі слова: «Сваловичі — ​чи то місто, чи село. Куди ж нас, хлопці, занесло?»

Шлях до «бронзи» — ​через «биття» зілля та зрізані кути

Наступний етап завжди важчий. Бо сили вже не свіжі. Ми стартуємо треті з хвоста (першими рушають найслабші, а лідери — ​останніми). Доводиться йти проти течії Прип’яті. Річка нешвидка, але останніми роками дуже заросла, тому перепон вистачає.
Де можна, зрізаємо кути.

— Б’ємо зілля! — ​кричить Голова, і ми врізаємося у зарості латаття та іншої рослинності.

«Сваловичі — ​чи то місто, чи село. Куди ж нас, хлопці, занесло?»

Один за одним доганяємо передні екіпажі. Врешті нам показує корму дніпровська команда «Злюки бобри ІІ». Любешівський «Стохід» теж переганяє. На черговому повороті помічаємо дніпровців, які взяли круто вбік. Йдемо за ними і таки зрізуємо частину шляху.
Перед нами урочище Муравина. Знову треба шукати КП. Знаходимо один, по другий біжу на піщаний пагорб. Де в біса той старий дубовий пеньок? Як на зло, знаходжу їх аж кілька. Врешті просто за спиною хлопця, що рухається мені назустріч, помічаю червону мітку — ​КП! Продірявив компостером талончик і бігом на байдарку. Ще один КП просто посеред болота. Костянтин Веремчук (команда «Стохід»), який біжить переді мною, загрузає у тванюці і вертається. Я пробую пройти і теж по коліно грузну в мул. Бігти доводиться краєм очерету і малими кроками. Інші точки знаходимо без пригод.

А далі — ​знову на весла. Тільки гребти.

— Куди ти, діду, прешся змагатися з молодими! — ​песимістично каже сам до себе Микола Ясюк (найповажнішому учаснику Борисові Третевичу (до речі, редакція «Волині» відзначила його як найстаршого водника) — ​62 роки, Миколі Ясюку — ​49, інші явно молодші), але невдовзі вже підноситься духом: — ​Слава Господу милосердному, що я ще маю бажання і можу йти на байдарці!

Довго разом із нами йде команда «Троянівка». Підопічні Миколи Андрійовича Микола Зінкевич та Ярослав Кравчук налягають на весла, і нам довго не вдається їх обігнати. Притому, що нашу байдарку вважаємо кращою до ходу. Хлопці вже не перший раз беруть участь у перегонах і мають хороші перспективи. Але на якомусь повороті троянівці губляться.

Ми ж наближаємося до озера Люб’язь. Перед ним є вузька коса, яку вигідно не обходити руслом, а перетнути суходолом, що й робимо. Саме тут ми заблудились у 2012 році, коли прагнули скоротити шлях, але не знали добре місцевості. Тоді й команда Миколи Ясюка зав’язла разом з нами у тих нетрях. Бігом через лужок до озера. Воно геть недалеко, але у мокрому одязі після двох днів веслування ледве переставляю ноги. Озеро на диво тихе, хвилі незначні. Фініш видніється на протилежному березі.

Попри наші лихі очікування, другого дня ми змогли навіть покращити результат. Якщо на маршруті Любешів — ​Сваловичі були третіми, то зі Сваловичів до Люб’язя дісталися другими. Але загальний результат залишився незмінним: лідерами стали «Злюки бобри ІІ» з Дніпра, другу сходинку зайняв «Стохід» із Любешова, ми ж завоювали бронзу.