Про прапори і героїв
За іронією долі двоє кримських хлопців нині стали символами нашого народу. Якщо їхні прізвища написати на синьо–жовтому прапорі, то він може стати або спортивним плакатом, або ж бойовим стягом. Тільки не треба ці імена вказувати в одному рядку, бо тоді виникають запитання, відповідей на які чути не хочеться
Майбутній абсолютний чемпіон світу з боксу Олександр Усик народився в Сімферополі у 1987 році. Тоді іншому українському героєві Олегу Сенцову було 11, і він жив неподалік — у Бахчисарайському районі. Щоправда, навряд чи міг у той час припустити, що потрапить у підручники з історії. У моїй стрічці на Facebook новини про цих людей можуть з’являтися одночасно: ось «Гройсман пропонує Усику присвоїти звання «Герой України», а «Сенцов із колонії передав, що він ще живий». От так ідуть земляки поруч, але їхні шляхи фактично не перетинаються. Коли Олександр Усик зійшов на вершину спортивного Олімпу в Москві, гордо піднявши український стяг, десь далеко на півночі тієї країни помаленьку помирав за цей прапор Олег Сенцов. Для нього все почалося з Криму, а точніше, від того моменту, коли на нашу землю прийшли російські окупанти. Тоді він часто їздив у рідний Сімферополь, де намагався організувати мітинги «За єдину країну», а також постачав продукти та все необхідне українським військовим на півострові. Вже на судилищі, під час якого йому призначили 20 років у колонії суворого режиму, він пояснив свою позицію (мовою оригіналу): «Трусость — самый главный, самый страшный грех на земле. Предательство — это частная форма трусости».
Сенцов неодноразово заявляв, що не визнає російської окупації Криму і залишається громадянином України.
Усик також не проміняв тризуб на двоголового орла, у нього навіть на плечі він витатуйований. А от запитання «Чий Крим?» він називав провокацією, якось відповів, що «Крим — це Крим» та згадував про братські народи, зрештою, на автографах зазначає: «Simferopol, Ukraina». Можливо, й не варто хотіти від великого спортсмена чогось більшого. Втім не слід забувати про його земляка, який наприкінці весни написав:
«Я, Сенцов Олег, громадянин України, незаконно засуджений російським судом, і перебуваю в колонії Лабитнангі, оголосив безстрокове голодування з 14 травня 2018 року. Єдиною умовою його припинення є звільнення всіх українських політв’язнів, які перебувають на території РФ. Разом і до кінця! Слава Україні!»
А ще я помітив, що якось містично перегукуються рядки «Заповіту» Олега Сенцова зі словами іншого великого українця — Василя Стуса:
«В детстве я боялся, что умру. Теперь я не боюсь — теперь я точно знаю, что умру. В детстве я боялся черной могилы, теперь я просто не хочу в ней лежать», — каже полонений кінорежисер.
«Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств», — писав замордований у російських таборах поет.
