Невже зниклий 30 років тому в Афганістані солдат із Волині не впізнав голосу рідної матері?

Сенсація минула, а людина залишилася на чужині

Ще навесні всі вітчизняні засоби масової інформації облетіла неймовірна звістка про те, що група українських геологів, які шукали в Афганістані водоносні горизонти, в одному з племен натрапила на чоловіка зі слов’янською зовнішністю. Він у розмові з перекладачем називав слова «Волинь» та «криниця», а місцеві жителі підтвердили, що чоловік був військовим. Із цієї скупої інформації, зіставивши чимало фактів 30–літньої давнини, вдалося встановити ймовірність того, що слов’янин, який тепер мав ім’я Амріддін, може бути зниклим під час війни уродженцем села Велика Глуша Любешівського району Волинської області Ігорем Білокуровим.

Окрім сенсаційного приводу для ЗМІ, ця новина мала в тисячу разів більше ваги для Антоніни Білокурової, матері зниклого військового. Роки невідомості, зневіра у пошуках, які не давали результату, та бажання мати де прихилити в молитві за сина голову спонукали згорьовану матір установити на сільському цвинтарі пам’ятник Ігореві, на якому поруч із датою народження викарбувано і дату ніким не посвідченої смерті. Про всі хвилювання, які їй довелося пережити тоді і які доводиться вже з промінчиком надії зносити тепер, наша газета розповідала в матеріалі Катерини Зубчук «Через 30 років мати почула звістку про сина, якого давно… похоронила» за 12 квітня 2018-го.

На той час тільки розпочиналася історія можливого повернення знайденого чоловіка на батьківщину. Пані Антоніна боялася навіть сама собі зізнатися у стовідсотковій впевненості, що то може бути її Ігор, і як справжня Мати, щиро прохала всіх, хто матиме стосунок до цієї справи: «Ви, журналісти, їздите до мене, пишете для сенсації. Але якби ж то на тому не закінчилося, якби якось паспорта виробити тому солдатові. Нехай і не мій це син, але ж то наш солдат — поможімо йому, врятуймо. А матір якось знайдемо».

Чужі люди плакали, а ймовірний син — ні

За справу тоді взялися голова Волинської обласної організації Української спілки ветеранів Афганістану Григорій Павлович, учасник експедиції, який і знайшов імовірного Амріддіна–Ігоря, — Андрій Кадун та генерал з Республіки Афганістан Дашти Ісмаель. Максимально сприяли пошукам представники обласної, центральної влади, силових структур обох країн, посольств. І ось днями українська делегація повернулася з Афганістану. Та, попри сподівання, що цей візит розставить усі крапки над «і», насправді він приніс іще більше сумнівів та невідомості. Вся інформація, зібрана на батьківщині про Ігоря, не зовсім збігалася з тією, яку змогли дізнатися про Амріддіна. Навіть описані зріст, статура українця і ці ж характеристики невідомого чоловіка різнилися. Він не вимовив абсолютно ні одного слова українською, ніяк не реагував на власні фото, відеозвернення матері… Під час останнього навіть загартований вояка Григорій Павлович не стримав сліз, а в Амріддіна — жодної реакції. Спеціалісти зауважують, що навіть при цілковитій втраті пам’яті, яка, вочевидь, мала тут місце, на такі речі повинна була б виникнути якась емоція, принаймні інтерес. А тут — байдужість. На пропозицію поїхати в Україну чоловік виявив бажання податися хіба до Німеччини на заробітки.

Окремі ЗМІ звідкись взяли і вже активно поширили інформацію, що чоловік плакав, коли дивився на привезені з рідної країни фото, вимовляв «Україна», «мама» і що вже повертається на батьківщину. Григорій Павлович, який безпосередньо був присутнім на цій зустрічі, в інтерв’ю волинському телеканалу заперечив такі факти, хоч би якими бажаними вони були. І вкотре звернувся до журналістів із проханням дуже ретельно та відповідально перевіряти таку інформацію. Адже окрім сенсацій, вона приносить неймовірні переживання старенькій Антоніні Василівні, заради якої і триває уся ця операція.

Єдина надія в усій цій історії — на експертизу ДНК, яку проведуть найближчим часом. В афганця–слов’янина взяли зразки волосся, за якими і встановлять, чи є він Ігорем Білокуровим.

А ось донецька історія повернення солдата закінчилася більш благополучно

Та має Україна і щасливі історії повернення колишніх військовополонених на батьківщину. Схожа на волинську сенсацію подія трапилася з уродженцем Дзержинська (з 2016 року — Торецька) Донецької області Геннадієм Цевмою. Потрапивши на війну 20–літнім юнаком, він повернувся звідти скаліченим 50–річним чоловіком.

 

 

 

Під час бойової операції Геннадій потрапив у полон до моджахедів. Згодом йому запропонували вибір без вибору: або смерть, або прийняття ісламу та війна на їхньому боці. Віру чоловік прийняв, змінив ім’я (став Неком Мохаммадом), а от вбивати своїх відмовився. Зрештою, для релігійної країни, якою є Афганістан, прийняття віри стало приводом довіряти чоловікові і він залишився у племені, котре його полонило. Юнака одружили з місцевою 14–річною дівчиною, з нею вони тепер виховують чотирьох дітей. Геннадій адаптувався серед чужих людей, абсолютно відмінного від українського побуту, який більше схожий на середньовічний, суцільних злиднів і спеки. Працював водієм у місцевого ювеліра. Навчив дружину готувати борщ, який вона називає червоним супом. Незважаючи на контузію, він пам’ятає своє минуле, намагається не забути мову, хоча з останнім, зізнається, дуже важко впоратися, адже говорити українською може хіба сам із собою. Попри здивовані погляди колег–водіїв, часто це робить у дорозі, але вони з розумінням ставляться до такого дивацтва.

Навчив дружину готувати борщ, який вона називає червоним супом.

Геннадія в афганських горах 1991 року знайшов журналіст ВВС Пітер Джувенал. І завдяки залученню ЗМІ чоловікові надали можливість навідатися на рідну землю. Але тоді віднайдений солдат довго вагався і боявся, що на батьківщині його судитимуть як дезертира.

Та все ж улітку 2012 року він приїхав на Донеччину. З багатьма рідними зустрівся вже на цвинтарі, померли і його батьки. А сусіди ледь впізнавали у згорбленому чоловікові з паличкою того юнака, який кілька десятиліть тому вирушив виконувати свій «інтернаціональний обов’язок». А він щиро плакав, коли йшов повз соняшникові та пшеничні поля, коли побачив віконну кватирку рідного дому, через яку колись уміло залазив до кімнати… Хотів перевезти сюди і сім’ю, але дружина відмовилася переїздити в чужу, та ще й не мусульманську країну. Геннадій і в цьому їй не перечив, чим посилив серед місцевих свою славу «підкаблучника». А вперше так про нього місцеві заговорили через те, що на відміну від корінних афганців він ніколи не бив свою другу половину.

Неймовірна історія «моджахеда Гени» закінчилася щасливо, нехай і надто пізно. Він не покинув назавжди Афганістан, який подарував йому родину, дітей. І нехай з однієї війни він потрапив на другу, адже його рідне місто два роки було під окупацією, але тепер знає, що має близьких, які завжди чекають і не дають підстав назватися самотнім у далекій країні.

Дуже хочеться вірити і в благополучне повернення на батьківщину віднайденого таємничого Амріддіна. І не важливо, виявиться він Ігорем Білокуровим чи іншим полоненим, якого, ймовірно, десь теж десятиліттями чекають рідні, як і у Великій Глуші. Бо ж, як казала старенька Антоніна Василівна, «то ж наш солдат, поможімо йому».

P. S. Коли публікація була готова до друку, стало відомо, що долею Ігоря Білокурова перейнялися і члени пошукової групи «Пернач». Вони також їздили в Афганістан, зустрічалися з імовірним Ігорем, і їм він передав на Волинь велику гарну хустину з традиційним орнаментом, яку через перекладача попросив подарувати Антоніні Білокуровій. «Перед тим, як віддати її нам, Амріддін притулив хустину до чола. Це в Афганістані знак великої пошани. Чи є він Ігорем Білокуровим, встановить експертиза, але в тому, що це людина зі світлою душею і високими життєвими принципами, ми переконалися стовідсотково. Він працьовитий, добрий і щирий, як справжній українець», — розповів голова пошукової групи «Пернач» Олег Чуйко.