Настині щастя

Настя сестрі не заздрила. Просто було образливо, що для батьків наче існує лише молодша донька. Коли мама йшла до магазину, не брала її з собою, а тільки Лесю. Жінка тішилася, коли молодиці хвалили вроду її улюблениці. І найкращі обновки діставалися Лесі. А головне — батьківська любов. Молодшу пестили, на старшу погримували. Літніми ранками Леся ніжилася в ліжку, а Настя збиралася на пасовисько.

Якось Тоська, яка була в контрах із сусідами, під час чергової сварки випалила:

— Ти, Любко, не мною переймайся, а дітьми. Навчи свою красуню хоч якоїсь роботи. Навіть за холодну воду не береться. Зате Настя в тебе за наймичку. Немов нерідна дитина.

— А ти не вказуй, як мені жити, — відгризалася Люба. — І хай у тебе серце не болить за Лесю. Знаєш, який чоловік їй дістанеться?! На руках буде носити. В золоті моя дитина буде ходити. А Настя… хто ж винен, що вродою не вдалася. Якось проживе.

— А хіба не ти її народила?..

Настя чула розмову. Їй було так боляче, так боляче…

Часом дівчина потай від матері забігала до сусідки Тоськи. Здавалося, в цьому світі вона єдина людина, яка любила Настю. Гостра на язик Тоська була чудовою господинею. На весілля готувати кликали. І шила гарно. Бувало, пропонувала Насті:

— Допоможи–но мені. І вчися заодно. Як то кажуть: пекти хліб і шити — завжди треба вміти.

Настя виявилася здібною ученицею. Їй подобалось шити і готувати. Коли про «уроки» довідалась Люба, влаштувала сусідці і старшій доньці скандал. І Настя вперше не змовчала:

— Мамо, вам і так діла до мене нема, крім як зроби, принеси, піди… Все для Лесі. Хіба неправда?

Люба замовкла. Але затаїла на Тоську ще більшу злість. І на Настю, що з «контрою» здружилася.

Після закінчення школи батьки вирішили: хай Настя вступає до швейного училища. Бо односельці в зубах носять, мовляв, чи й справді не нагуляла Люба старшу доньку, що так недбало до неї ставиться. А Леся мала здобути вищу освіту. Зробити кар’єру. Вийти заміж за міського багатого і гарного хлопця. І жити, як у казці…

…Настю посватав Ромко із сусіднього села. Хлопець довго доглядав паралізовану матір. Працював будівельником. Коли неньки не стало, йому тридцятка минула. Подейкували, це рідня нараяла йому Настю.

У подружжя народилася дівчинка. Даринка. Природа зробила Насті з Ромком коштовний дарунок: їхня доня була красунею. В обох селах обговорювали цю новину…

…Леся, щойно отримавши диплом, завагітніла. Зізналася не батькам — старшій сестрі:

— Залишу те, що народиться, в пологовому будинку. Хтось підбере. Ніколи мені з дітьми няньчитися. Шкода, що аборт робити пізно.

— То виходь заміж.

— За того… ніколи! Це була помилка. І я її виправлю. Бо якщо заміж, то за достойного.

— А хто батько дитини?

— Яка різниця?!

— Лесю, не бери гріха на душу, не залишай дитину.

— Хіба що тобі привезу. Будеш бавити?

— Буду!

Заміж Леся таки вийшла. За художника–початківця, який і був батьком дитини. Але невдовзі розлучилися. Чоловік і батько з художника виявився нікудишнім. Як і матір та дружина — з Лесі.

Маленького Дмитрика сестра привезла Насті:

— Хотіла б його залишити в тебе на деякий час. Поки не облаштуюсь. Житла нема. І роботу треба шукати.

Настя з Романом погодилися доглянути за малим. А Леся про сина вмить забула…

Настя в тебе за наймичку. Немов нерідна дитина.

Наступне Лесине заміжжя також виявилось невдалим. Її обранцем був учитель фізкультури. У подружжя народився Степанко. Чоловіка дратував плач немовляти, він не мав жодного бажання хоча б інколи побути з сином. Зрештою, закрутив роман з іншою жінкою, про що зізнався Лесі. Та зі злості перенесла свої речі на квартиру до подруги, а малого привезла до сестри. Так у Насті з Романом з’явився ще один «подарунок».

Батьки Настю мало не з’їли. Вважали, було б краще, якби Леся здала сина в дитбудинок.

— Ти скоро дитсадок відкриєш! — ​репетувала на Настю мати. — ​Хай би дітиська йшли на інші руки! Вони мені не внуки і тобі ніхто!

— Вони — ​моє щастя, мамо. Троє маленьких щасть…

Роман відчинив перед тещею двері і спокійно мовив:

— Ніколи, чуєте, ніколи не підвищуйте голос на Настю перед нашими дітьми.

Після цього ображена Люба перестала розмовляти зі старшою донькою…

До дітей Леся не наві­дувалася. Вони для неї були чужими і не потрібними.

У гості до Насті з Романом часто приходила Тоська. Села були майже поруч — ​через ставок і пасовисько. Колишня сусідка приносила пошиті власними руками дитячі речі і плітки із-за тину. Розповідала, що Леся приїжджала додому то з одним кавалером, то з іншим. А останній був трохи бомжуватого вигляду. Проте заміж Лесю більше не кликали. За словами Люби, залицяльники були не варті її доньки.

…Об’явилася сестра на Настиному подвір’ї, коли хлопці стали школярами.

— Ти ж не сплавиш мені їх? — ​поцікавилася.

— А за що їм така кара?

…Настя з Романом не робили різниці між Лесиними хлопцями і своєю Даринкою. Тому й діти були між собою дружними. А Тоська після кожної гостини у подружжя красномовно описувала, яка то гарна родина, які доглянуті діти. І заодно мало не останніми словами ганила Любу з чоловіком, які не визнають внуків. Діставалося й Лесі.

— А може, вона ще десь позалишала своїх дітей, — ​наче між іншим казала Тоська. — ​Он скільки кавалерів за нею волочиться.

І селом ішов гуляти черговий поговір…

…Настя з Романом дітей вигляділи. Вивчили. Одружили. Вже й онуків від Дарини і Дмитра дочекалися. Скоро й Степан порадує внучкою. Всі обжилися в місті. Але на вихідні і свята часто приїжджають до батьків, а вони радіють за дітей. Просять залишити когось із внуків, аби веселіше було. Тільки затяті Люба з чоловіком не бачать цього щастя. Роками не переступали поріг оселі старшої доньки. І її із зятем не хочуть у себе бачити…

…Леся з’явилася, коли в Насті з Романом зібралися всі діти й онуки. До бабусі з дідусем вперше привезли новонароджену Лілю — ​Степанову донечку. Відчинила двері. Родина обідала.

— Заходь, Лесю, — ​мовила Настя. — ​Пообідаєш з нами?

— Бачу, не бідують мої сини. На гарних машинах приїхали. Може, пора й про матір подбати?

— А ми дбаємо про нашу маму, — ​сказав Дмитро. — ​І про тата. Правда, Степане? Вони ж у нас найкращі.

— Але ж ваша мама… я. Скажи їм, Насте.

— Я давно сказала. Коли ще хлопці малими були.

— Тобі щось треба, Лесю? — ​запитав Роман. — ​Не просто ж так прийшла.

— Життя з моїм новим… е-е-е… цивільним чоловіком нема. П’є, буянить. То я подумала… Може, діти скинуться хоча б на одну кімнату. Бо квартира належить тому вар’ятові. Нема мені куди йти.

— У село повертайся. Батьківська хата добротна. Є господарка, город.

— Що ти верзеш, Ромку? Яке село? Яка господарка? Коли батьки помруть, продам це все.

Розмову перебила Тось­ка:

— Усім добрий день. Почула, Настю, що твої діти з внуками приїхали. Думаю, гостинців принесу. От, тільки ноги щось погано слухаються. Ледве дошкандибала. І ти тут, Лесю? А-а-а, тепер зрозуміло, хто в Любки гроші поцупив. Вони там на всю округу репетують. Не здогадалися, що то їхня кохана доня… Чи я неправду кажу? Га, Лесю? Може б того… до дільничного зателефонувати?

Леся з переляку притиснула до грудей сумку, гримнула дверима і швидко подалася з подвір’я. А Тоська не вгавала:

— Уявляєте, Любка з чоловіком на смерть гроші складали. А нині таке сталося…

Ольга ЧОРНА.