Чоловік із Нововолинська одягнув у вишиванки німців!

«Намагаємося у свою роботу вкладати не тільки вміння, а й частинку душі»

— Ігоре Івановичу, у вас власна справа, тісно пов’язана з дуже цікавою галуззю — реставрацією. Чому вирішили працювати в цій сфері?

— Спочатку я мав зовсім іншу спеціальність. Однак вирішив змінити напрям діяльності, адже будівництво та реставрація — це творча робота. Із захопленням і подивом спостерігаю, як старі архітектурні пам’ятки «оживають» і набувають вигляду, який був століття чи кілька віків тому.

Усе розпочалося з того, що під час відряджень за кордон познайомився з керівником однієї німецької фірми. Консультувався, потім навчався там на спеціальних курсах для будівельників, після чого отримав відповідний сертифікат. Згодом не без теоретичної підтримки зарубіжних спеціалістів серйозно зацікавився реставрацією. Знайшов однодумців, які підтримали. Нині фірма «Нова Аркада» має держбудівську ліцензію на виконання всіх реставраційних робіт, у тому числі й позолоту.

 Із вишитими сорочками мені допомогла майстриня з Володимира–Волинського Олена Олещук-Бабійчук, яка виготовляє справжні шедеври.

— Що за об’єкти реставрували?

— Найбільша гордість — це храми древнього Володимира–Волинського. Відновили куполи, дах і ротонду Василівської церкви, північний фасад собору Різдва Христового, вали та будинок старого сейму, каплиці на вулиці Устилузькій. У селі Зимному працювали над укріпленням Успенського собору, проводили внутрішні та зовнішні роботи у Троїцькій церкві. Наші майстри гарно потрудилися над модернізацією історичних об’єктів у Берестечку. Відновили чимало старовинних споруд на Львівщині. Особливо пишаємося реставрацією музею всесвітньо відомого композитора Ігоря Стравінського в Устилузі, у яку вклали не лише вміння, а й частинку душі.

— Який об’єкт повертали до його первісного вигляду останнім часом?

— Один з таких — якраз в Устилузі. Прикро, що держава майже повністю забула про відновлення пам’яток старовини. Болить душа, коли бачу, як знищується наша культурна спадщина, яка могла би стати основою туристичних візиток України як країни з унікальною історією.

«Бути собою — це єдиний гідний шлях»

— Водночас ви вирішили сприяти відродженню нашої культури в інший спосіб?

— Вважаю, що кожна людина повинна бути причетна до тих речей, які вічні. Бо не можна жити лише матеріальними потребами. Почав цікавитися мистецькими подіями, які відбуваються в нашій області, у Львові, навіть у Польщі, де часто буваю. Останні десять років відвідую книжковий форум у Львові. Як можу, підтримую творчих людей. Незабутнім для мене став 13–й музичний фестиваль «Стравінський і Україна», який тривав більше місяця. Серед його почесних гостей — епатажний англійський режисер Тоні Палмер, котрий презентував в Устилузі свій фільм «Пташка на дроті». За щастя було поспілкуватися з цією неординарною людиною, а також із науковцем Віктором Давидюком та диригентом, «ходячою енциклопе­дією» Ігорем Блажковим, який проживає й працює в Німеччині. Такі зустрічі — не піар, вони мене надихають, приносять моральне задоволення, слугують професійному зростанню. Прикро, що неуцтво починає переважати в усіх сферах життя. Якось натрапив на таку статистику: якщо щодня перечитувати по десять сторінок тексту, то за рік прочитаєш їх аж 3650, що дорівнює понад 15 книгам по двісті аркушів. Читаюча нація — думаюча нація, яка ніколи не проголосує за «гречку». Боляче стає, коли бачу, як знищується преса: газети лежать на задвірках супермаркетів. Це ганебно, щоб сьогодні не було кіосків, де можна придбати будь–коли свіжу пресу або якийсь культурно–мистецький журнал.

— Ви — дуже активний користувач «Фейсбуку», де досить уміло й ненав’язливо рекламуєте новітні будівельні матеріали, сучасні супертехнології. Водночас під красномовним заголовком «Доброго ранку, Україно!» щодня вміщуєте фото вишуканих краєвидів нашої країни та красивої національної атрибутики, безцінні цитати знаменитостей та духовних світочів. Останнім часом чимало «світитеся» з поетом і науковцем Ігорем Павлюком, іншими творчими особистостями. Що вас поєднує?

— У кожної людини настає момент, коли вона ставить собі запитання: «А що в житті найголовніше?» Родина, робота — це зрозуміло. А ще є фундаментальні речі, як–от збереження ментальності українців, усвідомлення себе як представника великої етнічної групи. З книги Ігоря Каганця дізнався про етноцид українців, що став для нашого народу великою трагедією, загрозою його існування як нації. Читаю сатирика із Закарпаття Юрія Шипу, який влучно характеризує наше непросте сьогодення. З волинянином за походженням Ігорем Павлюком нас єднає давня дружба — ціную його як талановитого поета, надзвичайно ерудовану людину. Вже через нього познайомився з когортою львівських та київських митців, зокрема Андрієм Содоморою, редакторами журналу «Дзвін» та «Всесвіт» Юрієм Ковалем і Дмитром Дроздовським. Намагаюся бувати й на всіх виставках скульптур. Горджуся, що наш земляк з Нововолинська Володимир Качмар став відомим скульптором. Скрізь вчуся і щось переймаю для себе. Перечитую роботи духовних авторитетів нації, які обстояли в складних, інколи нелюдських умовах, українську церкву. Улюбленим є вислів Блаженнішого Любомира Гузара: «Немає легкого шляху, щоб бути собою. Але бути собою — це єдиний гідний шлях».

— А скажіть, як вам удалося одягнути у вишиванки німців, що засвідчує виставлене в соцмережах фото?

— У Німеччині я був десятки разів і зараз часто відвідую цю країну, оскільки є дистриб’ютором фірми Monch, яка виготовляє прозорі акрили (сучасний покрівельний матеріал). У нас склалася хороша співпраця. Керівники їхнього підприємства бували в Нововолинську, відвідали Львів, визначні місця Волині. Під час однієї з поїздок на виставку до Мюнхена, якраз перед Днем незалежності України, я одягнув вишиванку, яка дуже сподобалася моїм зарубіжним партнерам. Пообіцяв їм привезти в подарунок. Із вишитими сорочками мені допомогла майстриня з Володимира–Волинського Олена Олещук–Бабійчук, яка виготовляє справжні шедеври.

— Ви часто буваєте за кордоном. Чи зможемо досягнути колись їхнього рівня життя?

— Станеться це тоді, коли ми зрозуміємо, що добробут країни залежить безпосередньо від нас самих, простих людей. Тільки такий громадянський підхід надійно гарантуватиме забезпечення всіх життєвих благ.