«Пекучий погляд»
Спостерігаю за сусідськими дітьми. Граються в піску під керівництвом найстаршого, шестилітнього Богданка. Аж ось виглядає з хати бабуся та гукає, щоби приніс їй пару цибулин із городу. Малий гнівно дивиться на неї, якусь хвилю стоїть без руху, а тоді нехотя тягнеться в бік грядки
Пригадую й своє, як ловила іноді розгнівані, обурені, незадоволені погляди дітей, коли давала їм якесь завдання. Вони бували і «пекучими»! Врешті, мене аж зацікавило питання: чи мають батьки реагувати на такі погляди, чи ліпше спустити це «на гальмах»? Щось казати дитині, присаджувати чи хай собі дивиться, аби робила, що кажуть. З одного боку, вона теж має право на негативні емоції (куди від них дінешся), а з іншого — хіба не має знати, що мусить помагати?
Поміркуймо спочатку, що може думати дитина, котра бачить, як мама чи батько «сканує» з обличчя її гнів і робить вигляд, що її (його) це мало обходить. Певно, є такі думки: «От дістали вже» або ж «Їм байдуже до того, що я відчуваю, аби робив». (Пригадую, як у дитинстві не хотілося виконувати завдання тітки! Як лінивому псу! Була впевнена, що не мушу їй прислужувати, що я — не раб і що вона мене не шкодує, бо не мама! Одним словом, дуже багато злості, гніву і пекучих поглядів для тітки, загалом працьовитої і доброї жінки). Що думає середньостатистична мама, відчуваючи, як у її спині «свердлять» дірку? Можливо, таке: «Я стільки працюю, а тут пуцьвірінок ще щось обурюється». А може, взагалі не завдавати собі клопоту над цим думати… Запитую свою подругу-іноземку про її досвід «пекучих поглядів». Вона його не має! Виявляється, американська дитина не зобов’язана допомагати батькам. Її не змушують і намагаються не просити. Коли щось зробить із власної волі — це справжній подарунок, їй дякують кілька разів… (Явно не йдеться про сім’ю з господарством і городом.:)) Отож, ніяких гнівних поглядів! Та ви, мабуть, уже давно зробили висновок про те, що саме із Заходу до нас прийшла тенденція «носитися» не тільки з немовлям, а й зі старшою дитиною. Це радянський підхід передбачав виховання з дитини громадянина, а проєвропейський твердить: «Дитина — це вже особистість».
«…Закочування очей чи гострий погляд — це ще не так погано. Це дає шанс нашим дітям зберегти обличчя… Кожному з нас потрібна така можливість, якщо ми опинилися в обставинах, якими не задоволені».
Саме у якійсь «їхній» книзі я вичитала про правило «10 хвилин». Воно про повагу до маленької особистості. Простіше кажучи, син чи донька чує від вас: «Завершуй, будь ласка, свої справи. За 10 хвилин допоможеш мені». Це замість більш поширеного: «А ходи-но сюди, досить ледарювати» або «швиденько зроби те і те». Найчастіше дорослим тільки здається, що дитина нічого не робить. Саме це викликає у неї образу, навіть гнів. Їй важливо знати, що до неї ставляться з повагою не в окремі моменти, а постійно. Її попередили так, ніби дорослого, що має 10 хвилин, аби завершити свою справу і налаштуватися на поміч. Інший момент — критика. Діти сприймають її так само негативно, як дорослі. От і не можуть проковтнути мовчки.
Але все-таки, чи мусимо казати дитині: «Не смій так дивитися!» або «Чому ти так дивишся?» А це вже, як підкаже вам душа. Ось таку відповідь вичитала у психотерапевтів Фостера В. Клайна та Джима Фея. Якщо ви це розумієте, вас не дратує той погляд, то нехай. Якщо це псує вам життя, то або змінюйте особливості спілкування, або говоріть про це з дитиною. Тільки не одразу після «злісного погляду». Ось що радить казати Джим Фей: «Коли ти на мене кидаєш такі погляди, мені важко зрозуміти, що це означає. Я хотіла б знати причину. Поганий настрій, розчарування, нехіть, ображаєшся на щось? Якщо зараз тобі важко пояснити, можемо пізніше повернутися до цієї теми…» Після цього мама повинна забути про проблему і спостерігати, що буде далі. Можна використати інший метод: «Слухай, Марино, я тобі маю дещо сказати. Коли я це робитиму, ти можеш просвердлити в мені дірку своїм пронизливим поглядом, який так добре тобі вдається, тому підготуйся». Психотерапевт зауважує, що дітям важко робити те, що дозволяється, тоді вони не відчувають, що контролюють ситуацію. І ще одна цитата від Фея і Клайна наостанок: «…Закочування очей чи гострий погляд — це ще не так погано. Це дає шанс нашим дітям зберегти обличчя… Кожному з нас потрібна така можливість, якщо ми опинилися в обставинах, якими не задоволені».
Маєте свої історії про дітей — діліться. Пишіть на редакційну адресу чи мою електронну [email protected].
