За 7 днів звів 70-метрову кошару

 Олександр Джус — ​місцевий. Тут живе бабуся, а в сусідньому селі — ​батьки. Сам же чоловік тривалий час мешкав у Луцьку, де має бізнес. Але відколи взявся будуватися в селі, на роботу доїжджає. Чоловік не бідує, хоча й торгівля взуттям нині не приносить таких прибутків, як років десять тому. Але, каже, на хліб із маслом і відпочинок на морі грошей вистачає. Тож коли торік, отримавши у спадок від бабусі землю, вирішив розводити овець, рідні відмовляли. Мовляв, нащо тобі, чоловіче, той клопіт. Хочеш хазяйнувати на землі — ​сади картоплю, сій пшеницю. Вродить — ​будеш мати якусь копійку, а на віддачу від овець треба довго чекати. Недаремне ж нині у селі не хочуть ними займатися. Вівчарство на Волині — ​справа ентузіастів, які вирощують цих тварин швидше задля хобі, ніж прибутку. Адже їхнє м’ясо не конкурентоздатне на ринку, закупівельна ціна — ​низька, не кажучи вже про вовну. На Волині вона нікому не потрібна. А якщо хтось погодиться купити, то практично за безцінь. Та Олександр вирішив ризикнути, бо ж земля облогувала. Не здавати ж її в оренду. До труднощів, каже, був морально готовий. А вони посипалися вже з перших кроків, коли почав оформляти документи. Треба було зібрати купу різних довідок, дозволів… Олександр обурюється, що господарю, котрий під час економічної кризи в державі хоче створити нове виробництво, чиновники, яких народ утримує за свої гроші, ставлять палки в колеса.

Щоб жити як у Європі, треба щось робити тут, в Україні.

— Будувати ферму мені не дозволяли, бо ж тут — ​пай. Скільки я інстанцій обійшов, але ніхто і пальцем не поворухнув, щоб допомогти. Взявся оформляти документи на світло — ​проблема. Пішов у район електромереж, а мене питають: «У вас адреса є? Нема? Тоді до побачення». Усі хочуть «на лапу». Але я не давав і нікому не дам.

Попри перепони молодий чоловік не відступив від задуманого, взявся будувати ферму за власним проектом. До роботи залучив друзів, родину. І невдовзі на околиці села з’явилася кошара, у якій поселив 20 овець романівської породи, куплених в одного з українських фермерів. Вибрав їх, бо витривалі, добре переносять зиму, плодючі. Одна вівця може принести 2—3 ягнят. Цьогоріч навесні отримав перший приплід. І нині у кошарі уже бекають понад 60 овечок. Випасає їх на лузі, бо ж власної землі небагато. Аби не йшли у сусідські городи, обгородив їх. Але коли, як планує, зареєструє фермерське господарство, доведеться вже брати пасовище в оренду.

Олександр зізнається, що далекий від тваринництва, має гуманітарну і технічну освіту. Тож догляду за вівцями вчився самотужки. Читав фахову літературу, пізнавав ази ветеринарії на практиці.

— За цей рік я пройшов на фермі те, що студенти–зоотехніки на стаціонарі, — каже. — Навчився підрізувати копита, лікувати овець, стригт и, робити щеплення від хвороб…

Чимало дало й стажування на найкращій в Україні вівчарській фермі поблизу Дрогобича у рамках телепроекту «Громада на мільйон». Там Олександр пізнав усі тонкощі догляду за тваринами, вчився європейській технології їхнього вирощування. Зазначу, що в телепроекті, який транслював навесні канал «1+1», взяло участь 5 територіальних громад. За умовами змагання кожна мусила знайти у себе фермера, який за сім днів збудує 70–метрову кошару. Олександр зробив це. Ведучому шоу — власнику найбільшої у Східній Європі вівчарської ферми Дмитрові Огньову — сподобалось приміщення (волинянин зробив його з дерева, щоб у спеку і холод вівцям було комфортно і з доброю вентиляцією). Тож пообіцяв подарувати переможцю змагання 30 племінних овець породи «мериноландшаф». Проект знімали у грудні минулого року, тоді Олександр якраз будував кошару для свого стада і на нове приміщення не мав грошей. Тому переробив літнє стійло на зимове, а частину нового почав зводити для проекту.

Нині тут уже все готове для прийому племінних овець. Господар розповідає, що телефонував до Дмитра Огньова. Він запевнив: його рішення залишається в силі. Домовилися, що в кінці березня передасть тварин. Та поки що їх нема, а хотілося б, щоб прибули до зими. Треба ж знати, на скільки голів заготовляти корми.

На фермі мою увагу привернули годівниці незвичної конструкції — широкі, хоч танцюй на них. Олександр, виявилось, підгледів такі в Огньова. Їх можна швидко заповнювати сіном. Не треба пробиратися з тюком поміж вівцями, які тебе обступають і скубуть корм з усіх боків.

 Хазяїн зізнається, що перший рік господарювання був дуже тяжким.

— Думав, як пережити зиму, — розповідає. — Кормів не вистачало. Доводилося докуповувати. Усі гроші, що мав, витрачав на сіно, брав і в борг. А тут ще й овець болячки «накрили». Багато коштів пішло на ліки.

Цікавлюсь, чи держава допомагає вівчарям–початківцям? Адже в багатьох країнах їм надають пільгові чи безвідсоткові кредити. Мій співрозмовник лише гірко усміхається. Мовляв, що то за допомога — кредит під 28 відсотків? Треба ж мати чим його повертати. Найкраще, переконаний, — це не заважати господареві. Втім, попри труднощі, він не відступає від задуманого, бо, каже, хоче жити і працювати в Україні. За кордон їхати не збирається.

— Товариш кличе із собою на роботу в Литву. Але я не хочу, бо то не вихід. Привезеш гроші, проїсиш їх, а що далі? — розмірковує. — Знову їхати, кидати сім’ю? То не діло. Щоб жити як у Європі, треба щось робити тут, в Україні.

Тож Олександр продовжує розбудовувати ферму. Приїде з Луцька — і відразу ж сюди. Буває, що й ночує у машині. Хоче, каже, щоб на фермі було все по–європейському — чисто, гарно. Всюди — туї, асфальтовані доріжки. Тішиться, що вдалося пробурити 40–метрову свердловину, і вже не треба возити воду із села у бочках, а ще більше — приплодом. З любов’ю дивиться на ягняток, що бекають у загоні. Забоїв не робить. Не може різати тварин, яких любить. Правда, кількох продав знайомим. Але, наголошує, не на забій. У планах господаря — наростити поголів’я племінних овець. Великі сподівання покладає на тварин, яких виграв у шоу.

Слухаю Олександра і не перестаю захоплюватись його ентузіазмом, вірою у свої можливості. Як людина бізнесу він розуміє ризик свого починання. Але недарма ж кажуть, хто не ризикує, той не п’є шампанського. Тож господар випромінює далекоглядний оптимізм і впевненість, що його ферма хай не сьогодні, але таки стане рентабельною.