Провів у хоспісі півтора року і… переміг рак

Пережив 14 сусідів по палаті, а сам — ​не здавався
Із Глібом Анатолійовичем ми познайомилися 13 років тому, коли я готувала чергову статтю про становлення паліативної допомоги на Волині. На той час уже всі зрозуміли, наскільки важливими є медичне обслуговування і професійний догляд безнадійно хворих. У хоспіс, який не випадково розмістили на території обласного онкодиспансеру, постійно зверталися родичі стражденних людей, запитували, чи не звільнилося місце. Адже там приречених рятували від мук…

— І справа не тільки у знеболенні, медичній допомозі. Усе має значення — ​і як ліжко поставити, щоб зручно було його перестелити, і як лежачому максимально бережно провести санітарно-гігієнічні процедури, і як спілкуватися з хворими… Постійно удосконалюємо облаштування приміщення, враховуючи специфіку нашої роботи і досвід хоспісів за кордоном, — ​розповідав тоді головний лікар Володимир Іванович Бачинський, який створював цей заклад з «нуля».

У цих стінах знаходять порятунок від мук невиліковно хворі.

Показував затишні палати, на стінах яких висіли образи у вишитих рушниках. Там на смертному одрі лежали переважно літні, немічні люди, обличчя яких, незважаючи на невиліковні недуги, були спокійними й умиротвореними.

— А це у нас одномісний номер, віддали його особливому пацієнту — ​колишньому військовому, він заслужив право на такий «привілей» своєю силою духу, — ​постукав у ще одні двері Володимир Іванович.

— Привезли мене у хоспіс у стані передсмертної агонії, рак плеври, четверта стадія, вражені обидві легені. Усі думали, що швидко місце звільню, а я не здаюся. Лежав у різних палатах, тільки звикнеш до сусіда, а його життя, дивись, уже й згасло. 14 разів таке пережив. Розумію, як важко працівникам, бо збайдужіти до смертей неможливо. Тут не кожна медсестра чи санітарка витримає, напевне, непросто було знайти таких терплячих і совісних людей, — ​розговорилися ми з інтелігентним чоловіком у домашньому халаті, який охоче погодився побесідувати, хоч і видно було, як йому важко.

На кухні порядкують Катерина Остапенко та Євгенія Марчук.

— Сподіваюся на мудрий і зважений підхід, бо навряд чи варто руйнувати те, що добре зроблено, — ​сказав колишній пацієнт.

Гліб Сергєєв родом із Білорусі, закінчив Ризьке вище військове політичне училище, служив у ракетних військах. У Київському національному університеті здобув фах юриста. Армії віддав 22 роки, в запас пішов у званні полковника. Переїхав до Луцька. Активно включився у громадську діяльність. Був одним iз засновників козацького руху на Волині. Людина дуже невгамовної вдачі. Навіть у хоспісі, як стало трохи легше, продовжував штудіювати підручники, бо на той час, коли довідався про страшний діагноз, здобував ще й економічну освіту.

Із вдячністю розповідав Гліб Анатолійович про свою дружину, яка кожного дня провідувала, приносила настої і відвари трав, спеціальні харчові добавки, зверталася за порадами до знавців народної медицини, до людей, які мали позитивний досвід лікування онкозахворювань. У присуд професорів зі столичного Інституту раку, лікарів Київського військового госпіталю Валентина Федорівна повірити не могла.

— І ми робимо все, що в наших силах. Але ж це — ​мезотеліома, одна з найважчих форм онкопатології. Коли вперше побачив цього пацієнта, врізався у пам’ять чорний носогубний трикутник на його обличчі, який є печаттю смерті. А чоловікові ж усього 45 років, — ​зітхнув із щирим жалем Володимир Іванович Бачинський, коли ми вийшли з палати.

Йому пощастило почути: «Ви — вже не наш пацієнт»

Пройшло сім місяців після тих відвідин хоспісу, і одного дня у центрі Луцька я зустріла чоловіка, обличчя якого видалося знайомим. Стоп! Не може бути! Не втрималася, підійшла.

— Вибачте, може, я обізналася…

— Зовсім ні, ви брали в мене інтерв’ю у хоспісі, у вас був блокнот з портретом Шевченка на обкладинці. І не треба так дивуватися, — ​засміявся чоловік. — ​Хоча я вже звик, що знайомі, побачивши мене, оторопіло дивляться, наче хочуть спитати: «А ти хіба не помер?»
Через більш як півтора року перебування в закладі, де життя межує зі смертю, Глібу Сергєєву пощастило почути найбажаніші слова: «Ви — ​вже не наш пацієнт». Він ще був худим і змученим страшною недугою, навіть не вірилось, що колись важив більше ста кілограмів. Але очі тепер стали іншими — ​живими, веселими. Розповідав, як незадоволено відреагували на його «воскресіння» лікарі-онкологи, мовляв, чудес не буває…

А вони таки є. Гліб Анатолійович згадував, як, збираючись у хоспіс, вони з дружиною вирішили запросити додому священика, щоб охрестив і прийняв сповідь хворого. Після святого причастя з’явилося відчуття віри в те, що Господь захистить, допоможе.

Про Гліба Сергєєва, десятки інших пам’ятних випадків з історії хоспісу згадував Володимир Іванович Бачинський, з яким ми бесідували про рішення, ініційоване обласною радою, щодо переселення хоспісу в лікарню у Боголюбах. Відстоюючи своє дітище, «хресним батьком» якого був покійний голова облдержадміністрації Борис Клімчук, головний лікар написав заяву на звільнення. Попрощався Володимир Бачинський із колективом напередодні професійного свята — Дня медичного працівника, маючи 45 років стажу і 17-літній досвід керівника хоспісу.

Поки що заклад працює у звичному режимі. Але і пацієнти, і персонал — стривожені. «Куди вже нас перевозити, дали б спокійно померти. Тут і службу Божу в палати транслюють, і медики терплячі, добрі», — ​шептала ледь жива стара знеможена жінка.

Було цікаво поспілкуватися на цю тему і з Глібом Сергєєвим, який виписався із хоспісу 12 років тому, але ніколи не забував про своїх рятівників, навідувався, допомагав багатьом працівникам як юрист.

— Говорити про те, що в Боголюбах прикутим до ліжок хворим буде краще, бо там є парк, можуть хіба що люди, які ніколи в житті не стикалися з подібною бідою. Сподіваюся на мудрий і зважений підхід, бо навряд чи варто руйнувати те, що добре зроблено, — ​сказав колишній пацієнт.

З’ясувалося, Гліб Анатолійович зараз на лікуванні в Києві, в Інституті фтизіатрії. Нинішньої зими поїхав на обстеження у Київський військовий госпіталь, простудився і захворів на пневмонію. Важке ускладнення знов більш як на півроку ув’язнило його в лікарняній палаті. Але чоловік мужньо справляється із новим випробуванням долі. Незважаючи на цілий «букет» серйозних діагнозів, духом не падає, навпаки, намагається допомагати іншим.

— Часто звертаються онкохворі, запитують, як я вилікувався. За 12 років нам із дружиною довелося приблизно 800 разів докладно відповідати на це запитання. Але ми ніколи не залишали листи й дзвінки без уваги, адже переконалися, що методика спрацьовує. Маю подяки від 8 хворих із раком плеври, які нею скористалися, — ​розповідав Гліб Анатолійович. — ​А ще я створив фонд «Ветеранські ініціативи», щоб допомагати Луцькому військовому госпіталю, хлопцям, які воюють на Сході.

Зателефонували ми і до Валентини Федорівни Сергєєвої, викладачки Східноєвропейського національного університету, якій довелося тисячі разів переступити поріг закладу для невиліковно хворих, коли там лежав чоловік. Жінка із вдячністю згадувала лікаря Наталію Рабченюк, інших працівників, які створили у, здавалося б, приреченій на сум і сльози лікарні добру ауру милосердя, і висловлювала побажання, щоб жодні реорганізації її не зруйнували.