Чуже шмаття – чуже життя

Віра мала напрочуд миле обличчя і добру вдачу. Ще у шкільні роки її вподобав Олег із паралельного класу і почав упадати за нею. Та знаючи, що останнім часом у прислів’я «З милим і в курені рай» вносить невеселі корективи наше життя, він на довгих три роки «розчинився» десь аж у льодах Гренландії.

Повернувшись, Олег запропонував Вірі руку і серце. Дівчина погодилася. Весілля було гучним, такого ще не святкували в містечку. Гостям пропонувалися найвишуканіші страви і напої. Але найбільш вражаючим було плаття, подароване хлопцем нареченій. Воно викликало щире захоплення всіх запрошених: пошите з білої тонкої тканини, виглядало, як невагома хмарка, а велика кількість прикрас і оздоб робили його схожим на вбрання королеви. Королівською була і ціна – півтори тисячі доларів.

І хоча гроші давалися Олегові дуже важко, він, побачивши, як у заморських вбраннях його кохана дружина з милої жіночки перетворилася на красуню, як щоразу з нетерпінням чекає його повернення, як, зустрічаючи, висне на шиї і, плачучи, просить ніколи й нікуди більше не їхати – вже й так вистачить заробленого і дітям, і внукам (аби тільки вони були), отримував від цього божевільну насолоду і надовго зникав, щоб повернутися з новим «уловом».

Зоя не відзначалася ні округлістю форм, ні плавністю ліній, проте не була й позбавлена певного шарму. Щось приваблювало в тонкому малюнку дівочого обличчя, а великі очі, здавалося, випромінювали звабу. Вона зустрічалась із сусідським хлопцем Вадимом. Вони страшенно ревнували одне одного, далі йшло кількаденне «непомічання» винуват­ця, а тоді наставало недовге примирення. І так тривало чотири роки.

Уже кілька днів Зою нудило, відчувала дивну млість у тілі, і вона подумала про те, що й кожна жінка на її місці. Спочатку хотіла розповісти Вадимові, але потім вирішила зачекати ще трохи, щоб переконатися остаточно.

Вадим забіг вранці і сказав, що підвернулася «халтурка», і його кілька днів не буде в містечку. Дзвінка не сподіватися – хто зна, як складеться, а очікувати швидкого повернення. Зоя наважилася і розповіла про свої припущення. Той дуже зрадів і пообіцяв повернутися якнайшвидше. Та не так сталося, як гадалося: за тисячу кілометрів від дому хлопець потрапив до лікарні. Кілька днів перетворилися на декілька місяців.

Коли не було Вадима, до Зої частенько навідувався його друг Степан, і вони годинами розмовляли. Якось по обіді задзвонив телефон (Степан із Зоєю саме пили чай), дівчина з радістю почула голос коханого, який повідомляв, що телефонує із сусіднього будинку і зараз буде в неї.

– Він уже тут! – закричала у захваті і підбігла до Степана. Той підхопив її на руки і закружляв по кімнаті. Один оберт, другий, третій – хлопець не втримався і разом із Зоєю впав на диван.

Не встигла й зрозуміти, що першим стекло кров’ю – серце чи тіло. 

Ще не встигли вони підвестися, як пролунало:

– Яке своєрідне чекання коханого і друга! – від сильного удару в потилицю Степан заточився.

– Так ось хто насправді батько дитини, – міцно стусонув і дівчину в плечі, пожбурив на підлогу. Впала обличчям донизу так швидко, що не встигла й зрозуміти, що першим стекло кров’ю – серце чи тіло. Так вона втратила дитину…

Через кілька днів Вадим прийшов із квітами, вибаченнями і весільною обручкою.

— Погарячкував, прости. А дітей у нас ще буде багато.

Зоя мовчки показала на двері — ​його кулак знищив кохання і довіру.

Цілими днями не знаходила собі місця від образи і наруги над почуттями. Минув місяць. У двері несміливо постукали. Степан?!

— Тільки я винен у твоєму нещасті. Чим можу спокутувати цю провину?

— Нічим. Іди собі. Чуєш?

Не чув. Підійшов. Пригорнув. Прагнула звільнитись. Закрутила головою. Губи зустрілися. Степан не став зловживати довір’ям. Сказав: «Завтра прийду». Вийшов із хати.

Прокинувшись уранці, Зоя відчула, що чекає його, чужого, хоче, щоб той прийшов. І він з’явився. Ходив недовго. Через три місяці стала нареченою, і вже бачила себе королевою у неймовірно красивій сукні (така сукня була у Віри).

Коли сказала рідним, що позичає плаття, бабуся злякано заголосила:

— Не роби цього, дитинонько: чуже шмаття — ​чуже життя.

— Дивні ви, бабусю, якраз життя там прекрасне — ​з любов’ю, турботою, повагою.

— А чи ж буде так завжди?

— Пусте.

Ось і весілля. Зоя, весела і гарна, сидить зі Степаном за святковим столом. Навпроти — ​Віра. Вона сама. Чоловік знову на «вилові». Музика, шампанське, сміх, жарти.

Раптом у залі з’явилася Вірина свекруха, підбігла до неї і заголосила:

— Загинув мій синочок через якесь шмаття. Бувало, приїде, а ця (показала тремтячим пальцем на Віру) скік йому на шию, ногами дріб-дріб у повітрі, сльозами вмиє, а за хвилину вже мчить до чемоданів (що ж ти там привіз коханій жіночці?) Обнишпорить, а тоді й до гаманця (скільки мій любий рибалка виловив «зелененьких»?) А він, бідолашний, зморений важкою роботою, здичавів без родинного затишку, ледве одразу за двері не кидається, щоб його знову виглядали, як Діда Мороза. Що їй (вона знову показала на Віру) — ​грошей вистачить тепер, щоб будь-якого чоловіка собі купити, якщо так не зуміє в себе закохати, а мій синочок обніматиметься тепер довіку з сирою землею…

Вона голосила, але, усвідомивши свою неправоту, обняла Віру, прихилилася до неї, і вони, плачучи, вийшли, їхнє ридання поволі затихало, але якийсь розпач, туга і безнадія, химерно витаючи в повітрі, влилися в Зоїне серце — ​це не на добро. Вона глянула на годинник — ​скоріше б закінчувалося весілля.

Гості довго не могли оговтатися. Музиканти не грали, розуміючи, що запрошеним не до танців. Але минула година, друга, усі, добряче випивши, розговорилися, згадуючи трагічні випадки, а тоді, поволі усвідомлюючи, чого їх тут зібрали, почали кричати: «Гірко!» — ​і знову завирувало застілля.

Двері залу відчинилися, увійшов Вадим. Як дізнався?

— Бажаю щастя!

Степан налив шампанського у кришталевий масивний келих і простягнув гостеві. Зіниці Вадима зловісно звузилися. Він підніс був келих до губ, а тоді таким же страшним, як і погляд, голосом прохрипів:

— Я бажаю щастя тільки Зої, а не тобі, — ​його рука з келихом різко описала в повітрі дугу і важко опустилася на Степанову скроню. Той упав, заливаючи кров’ю скатертину. Не дихав.

Зоя ще секунду постояла в якомусь дивному заціпенінні, а тоді повільно почала сповзати на підлогу. У вухах пролунало бабусине застережливе: «Чуже шмаття — ​чуже життя».

Леся СМОЛКІ.