Таємниче серце Тибету – ​земля богів

Тисячоліттями ця гірська місцевість була таємницею. Геродот називав її «країною мурах» і був переконаний, що там добувають золото. Лхасу (з тибетської — ​«земля богів») описували мало не цілком створеною з дорогоцінного металу, прикрашеною величними статуями, з храмами, наповненими діамантами. Зрозуміло, що в таке місце мріяли потрапити і дослідники, і шукачі наживи, і паломники, адже вона була ще й резиденцією Далай-лам — ​священних правителів Тибету. Існують розповіді про відвідини столиці в XIV сторіччі чехом Одоріком. Про неї оповідав і легендарний Марко Поло. Однак для більшості мандрівників «сонячне місто» було закритим під страхом смерті. До яких лише хитрощів не вдавалися чужоземці — ​видавали себе за корінне населення та монахів, наймали індійських шпигунів, підкуповували місцевих чиновників, але ​побачити таємничу Лхасу змогли лише одиниці.

Переломною стала друга половина XIX століття. Географічне положення Тибету — ​своєрідного мосту між Індією та Китаєм — ​робило його вкрай вразливим. До того ж миролюбним характером корінного населення гріх було не скористатися. Тож у червні 1903 року з прикордонного індійського міста Дарджилінг підкорювати Тибет вирушив тритисячний загін британських солдатів. Спочатку експедиції не чинили жодного опору. Однак чим ближче підходили іноземці до священного міста, тим частішими ставали візити представників місцевого населення. Прохання було єдине — ​залишити монастир у спокої, який йому визначили вищі сили. Коли ж мирними пропозиціями англійці знехтували, їх спробували зупинити силою. Мабуть, неважко здогадатися, чим закінчилося зіткнення тренованого колоніального війська із селянами… І 3 серпня 1904 року перед експедицією відчинилися ворота Лхаси.

Колись навіть видали спеціальний указ, що забороняв жінкам виходити з помешкання, попередньо не вимастивши обличчя багнюкою, аби не спокушати духовних людей. 

Розчарування мандрівників важко передати словами! Керівник експедиції, полковник Янгхазбенд згадує, що легендарне місто богів неприємно вразило вкрай брудними вулицями. На будівлях не було золота, а жителі нагадували не чарівників, а дітей — ​упертих і не дуже розумних. Лише про одну частину Лхаси він розповідає захоплено — ​Поталу — ​палац Великого лами, який мовби навис над містом. Згодом полковник дещо змінить своє перше враження — ​побачить у тибетцях гарні риси. Та й вони стануть прихильнішими до чужоземців — ​підпишуть із ними договір, іншим шляхом проведуть до Індії, а на прощання подарують зображення Будди.

Лхаса офіційно відкрила свої таємниці лише в 1979 році. Сьогодні будь-хто може відвідати місто богів і переконатися, що воно мало змінилося з давніх часів. Звичайно, вулиці стали чистішими, однак такі ж вузькі. На будівлях не побільшало золота, а тибетці носять сучасний одяг та користуються гаджетами. Однак головні святині — ​палац Потала та Джукханг — ​найбільший храм Тибету — ​і досі захоплюють.

Лише уявіть собі: на високій продовгуватій скелі побудовано цілий комплекс, головними в ньому є Білий і Червоний палаци. Мури білосніжного кольору мовби огортають червону кам’яну будівлю — ​резиденцію і гробниці Далай-лам. Саме так виглядає Потала — ​Палац другого керманича — ​13 поверхів галерей, переходів та кімнат, заповнених справжніми скарбами. І йдеться не лише про священні тексти, фрески чи предмети побуту. Наприклад, на будівництво гробниці Далай-лами XIII витрачено декілька тонн чистого золота, а саркофаг зроблено зі срібла та заповнено вщерть коштовним камінням.

Велично виглядає і святилище Джукханг — ​Палац пана, на даху якого встановлено 4 позолочені каплиці. Кам’яні плити перед Джукхангом усі в глибоких борознах — ​за століття їх вичовгали ноги богомільців. А ще там установлено три великі мідні котли. На свята в них заварюють чай для тисяч монахів. У Тибеті — ​особлива любов до цього напою. Є навіть така приказка: немає життя, якщо немає чаю. Всередині храму — ​статуя сидячого юного Будди, навколо якої день і ніч горять золоті масляні світильники. Через зерно, яке розкидають у ритуальних цілях, у Джукханзі безліч мишей. З ними ніхто не бореться, адже паломники вірять, що вони — ​перероджені душі.

Назви головних вулиць і площ міста пов’язані з торгівлею. Центральна називається Бако — ​Торговельна. Друга за величиною — ​Вайдуйсіка — ​Базарна. Чого лише не побачиш у тутешніх крамничках, адже у Лхасу привозять вироби з усіх куточків Тибету. Для туристів — ​це справжній рай, тож і їх нескінченний плин та гомін нагадує ріку без початку і кінця.

Вирізняються серед них лише ченці в яскравому одязі, яких надзвичайно шанують. Колись навіть видали спеціальний указ, що забороняв жінкам виходити з помешкання, попередньо не вимастивши обличчя багнюкою, аби не спокушати духовних людей. Нині, звичайно, його не дотримуються, а років 40 тому на вулицях ще можна було зустріти таких «красунь».

Лхаса — одне з таких місць, де час утрачає свою невідворотну силу. Духовний центр світу, який виник у VII сторіччі, продовжує зачаровувати і у XXI-му. А щодо золотих вулиць та діамантів під ногами, то, давно відомо, — не в них справжнє щастя!

Наша довідка: Тибет — ​історико-географічний район Центральної Азії з населенням близько 10,5 мільйона осіб. З 1950 року входить до складу Китайської Народної Республіки як автономний округ. Історична столиця — ​місто Лхаса. Сьогодні уряд Тибету перебуває у вигнанні в індійському місті Дхарамсала.