Футбольна трагедія на Керосинній вулиці чи смердючий продукт радянської пропаганди?

В історії українського (і не тільки) футболу є сторінка, яка аж ніяк не вписується в суто спортивні рамки. Йдеться про «Матч смерті» — ​футбольний поєдинок в окупованому фашистами Києві влітку 1942 року. І хоча відтоді вже минуло понад три чверті століття — ​ті події й тепер не дають нам спокою. Тож «Матч смерті»: вигадка радянської пропаганди чи таки найбільша драма світового футболу?

Літо 1942-го — ​лінія фронту вже за сотні кілометрів від окупованого Києва, отже, місто живе не лише війною. Тут, зокрема, регулярно проводяться й футбольні матчі. Усіх — ​як-от протягом останнього часу «Реал» у Лізі чемпіонів — ​трощить місцевий «Старт». Воно й не дивно, адже кістяк команди складають гравці ще довоєнного київського «Динамо», яким «підіграють» кілька земляків із колишнього «Локомотива».

Суперниками «Старта» є переважно команди, сформовані з військовослужбовців окупаційних військ. Приміром, 21 червня кияни «виносять» збірну угорського гарнізону з рахунком 6:2, а 5 липня буквально «закопують» у газон збірну вже румунського гарнізону — ​11:0!

Дивлячись на ганебні фіаско своїх поплічників, німцям і самим кортить спробувати сили в поєдинку з київськими «чарівниками м’яча».
З перших днів серпня Київ охоплений неабияким ажіотажем — ​усі очікують на справді великий футбол! Шостого числа протистояти «Старту» має «Flakelf» — ​команда військово-повітряних сил Німеччини, знаних під назвою «Люфтваффе». Зустріч має відбутися на стадіоні «Зеніт», що на тодішній вулиці Керосинній, початок о 18-й, а вхідний квиток коштує п’ять карбованців (усе це можна дізнатися з афіші, яка збереглася в музейних фондах).

З перших хвилин «крилатий» «Flakelf» летить перемагати зухвалих київських вискочок! А після фінального свистка «льотчики»… ганебно виповзають з поля із втягнутими в плечі головами — ​поразка 1:5!

Більшої ганьби «Люфтваффе» згодом завдасть хіба легендарний українець Іван Кожедуб, який протягом 1943–1945 років особисто зіб’є 66 німецьких літаків і стане тричі Героєм Радянського Союзу!

«Flakelf», звісно, прагне реваншу. З усіх усюд німці кличуть до Києва підсилення — ​аби цього разу вже рознести зухвалого суперника на друзки й нарешті перетворити той клятий старт на повний фініш!

«Реванш» (саме так називався поєдинок на афішах — ​слово «матч» взагалі не фігурувало) відбувається вже за три дні — ​9 серпня. Цього разу починали на годину раніше — ​о 17-й.

Команда «Люфтваффе» мала ще грізніший та лютіший вигляд. Проте, як кажуть в Україні, не вашому задрипаному теляті нашого вовка з’їсти! «Старт» знову святкує перемогу — ​цього разу вольову, з рахунком 5:3!

Власне, на цьому документальна частина цієї історії закінчується, натомість починається сила-силенна інтерпретацій.
За твердженнями радянської пропаганди, розлючені фашисти відразу після матчу… розстріляли українських футболістів!
Натомість викривачі радянських міфів переконують, що розстріляли (значно пізніше після того поєдинку!) лише чотирьох гравців «Старта» — ​і жодного стосунку до ігор з командою «Flakelf» цей злочин не мав.

Серед версій розправи над футболістами дослідники (які не вірять у розстріл за футбол) згадують їх чи не з півдюжини!

До речі, уточнена кількість розстріляних і їхні імена… збігаються з даними, які подавалися за радянських часів як документальні факти (а не розрахована на не надто перебірливого «споживача» голослівна пропаганда).

Приміром, ще далекого 1971 року на стадіоні «Динамо» у Києві встановили гранітну стелу з горельєфними зображеннями чотирьох футболістів: воротаря Миколи Трусевича, півзахисників Олексія Клименка та Івана Кузьменка, а також нападника Миколи Коротких.
Установлено, що троє перших було розстріляно в Сирецькому конц­таборі 24 лютого 1943-го (від «Матчу смерті» минуло понад півроку!). А Миколу Коротких фашисти позбавили життя ще на початку осені 1942-го: за одними даними розстріляли, за іншими — ​помер від серцевого нападу під час допитів.

Серед версій розправи над футболістами дослідники (які не вірять у розстріл за футбол) згадують їх чи не з півдюжини!
В одній із них екс-футболісти постають звичайними злодюжками, яких злапали на крадіжці свіжоспеченої продукції на хлібозаводі, де вони працювали.

В іншій — «динамівський квартет» Трусевич–Клименко–Кузьменко–Коротких (усі вони до війни справді грали саме за київське «Динамо»!) постає вже затятими хуліганами, які влаштували на тому ж хлібозаводі грандіозну бійку з колегами.

Ще одна версія стверджує, що 23 лютого («Дєнь Красной Армії»!) на одному з підприємств окупованого Києва підпільники вчинили диверсію, у причетності до якої запідозрили Трусевича, Клименка та Кузьменка (тут відразу виникає питання — ​якого милого за кілька місяців до цього чи то розстріляли, чи то замучили Коротких?).

Далі — ​більше! Вдалося знайти публікації, автори яких стверджують, що знищена четвірка була ніякими не футболістами, а… справжнісінькими енкаведистами! Мовляв, фашисти розстріляли Трусевича, Клименка, Кузьменка та Коротких (багато джерел стверджує, що їх знищили таки разом), як тільки дізналися, що ті є… співробітниками НКВС та навіть мають спеціальні звання.
До речі, остання версія виставляє «німців» уже геть закінченими ідіотами, які мало не на третьому році війни з СРСР нарешті допетрали, що спорттовариство «Динамо» виникло на зорі створення того самого СРСР як спілка спортовців правоохоронно-силових структур (на початках — ​саме НКВС!). Першим почесним головою її був не хто інший, як Фелікс Дзержинський. Спеціальні звання формально мали (і нині мають, ​проте це не стосується гравців сучасного київського «Динамо») чи не всі «відомі» динамівці (як-от «полковник міліції» Валерій Лобановський чи «майор» Яна Клочкова!).

Тож скидається на те, що нинішні розвінчувачі міфу про «Матч смерті» таки є «гідними» його колишніх створювачів. А до істини в цій історії — ​ще копати й копати…

До речі, той легендарний стадіон «Зеніт» згодом було перейменовано на «Авангард», а 1981 року він нарешті отримав назву «Старт». Щоправда, це не вберегло його від потрапляння у 2010-му в приватні руки, які задумали… знести спортивну споруду під житлову забудову! Протести громадськості та численні суди буцімто поклали край цим планам. Та чи надовго?

Між іншим, під час розкопок залишків розстріляних жертв Сирецького концтабору буцімто (бо стверджувати щось у цій історії таки вкрай складно) знайшли… напівзотлілі футбольні бутси. 1999-го неподалік того місця встановили пам’ятний знак.