У фельдшерсько-акушерському пункті зібралися і дорослі, і малі.
«Якщо захворів – то помирай, бо райлікарня – за 25 кілометрів…»
Чи отримають друге дихання неперспективні села, які ввійшли до складу об’єднаних територіальних громад?
«Добре, хоч хліб привозять»
Турівку Володимир–Волинського району, у якій трохи більше сотні жителів, знайти непросто: дорогою до місця призначення натрапите на кілька поселень без жодних вказівних знаків. Тож ідентифікувати місцевість можна тільки після пояснень тутешніх мешканців, якщо вам пощастить їх зустріти: гаряча пора — всі на полі…
Зупинилися ми там, де зібралися турівчани, яким небайдужа доля їхньої малої батьківщини. Після створення Устилузької об’єднаної територіальної громади у 2015 році вони серед 25 населених пунктів потрапили під егіду прикордонного містечка.
Як живеться? Ніякого розвитку — глухо як у танку, — тон розмові задала симпатична жіночка Ніна Волошина, на подвір’ї котрої проходили наші стихійні збори. До її думки приєдналися інші, але чомусь категорично не хотіли називати своїх прізвищ. Основний месидж виступів був таким: школи нема, медпункт не працює, клуб здебільшого зачинений, зупинки напіврозвалені, доїхати до Устилуга — проблема… Зрештою, турівчани сказали, що їх ніхто не запитував, чи хочуть вони приєднуватися до Устилуга, а зараз про них ніхто не дбає — село забуте Богом і людьми.
Багато порожніх хат. Більше десяти років, ще до адміністративної реорганізації, малокомплектна школа була ліквідована, учнів довозять у Стенжаричі. Про нормальний стан зупинки нікому подбати. Вигляд її непривабливий, і від снігу та холоду дітям нікуди сховатися. Магазин ще донедавна функціонував, тепер зачинений. — немає продавця. Добре, що тричі на тиждень хліб привозять. У клубі заходи проводяться рідко, хоч там гарно. На запитання «Чому турівчани не наполягають, щоб завідувачка активізувала роботу?» відповіді не почула.
У фельдшерсько-акушерському пункті чисто і затишно. Санітарка тримає приміщення в гарному стані, от тільки нема охочих серед дипломованих медиків тут працювати.
— Чому хоч раз чи два на тиждень не приїжджають лікарі — наприклад, терапевт чи педіатр із районної лікарні? — висловлювали пропозиції жінки. — Якщо захворів — то помирай, бо райлікарня — за 25 кілометрів…
Та чи не найбільша проблема — транспортне сполучення. Відсутній прямий рейс до центральної садиби ОТГ, куди можна доїхати тільки через Володимир-Волинський. Люди нарікають на незручний графік, бо водій, здійснюючи вечірній рейс, ночує в Коритниці.
Податки — в загальну казну, а в Турівку — нічого
Михайло Волошин пригадав, які колись у них працювали потужні ферми на тисячу голів худоби сільгоспспілки імені Шевченка. Тепер на цій території «прописалися» бізнесмени. Землі орендують фермери Микола і Сергій Юнаки та Павло Карпюк. Поруч, зовсім близько, — курники ПАТ «Володимир-Волинська птахофабрика» торгової марки «Чебатурочка». Чи співпрацюють вони з турівчанами?
— Трохи допомагають. Коли впорядковували кладовище, Юнак дав трактор, Карпюк виділив тисячу гривень на фарбу, — розповідали.
— А що вони ще можуть зробити? Он біля зупинки купу гною скинули, та поки дочекаєшся автобуса, то весь одяг просякується смородом від нього.
Виходить, що для оренди фермерам є землі запасу, а тим, хто воював на Сході, нема.
Поцікавилася, чи робили селяни зауваження бізнесменові, чому він органіку не викинув далі на полі. Ніхто з турівчан до них не підходив, я зрозуміла, що не хочуть псувати стосунки. Тільки всі одночасно заявляли, що податки від діяльності фермерів і птахофабрики йдуть у загальну казну.
Турівчани кажуть, що зайвий раз керівників ОТГ не турбують («вони й так все добре знають»). Не співпрацюють і з колишнім головою Стенжаричівської сільради, а нині старостою кількох сіл Анатолієм Яльницьким. Коли до нього звернувся місцевий житель Микола Приступа, то почув не вельми коректні вислови. На запитання «То навіщо ви голосуєте за таких безвідповідальних людей?» відповіли: «А ми їх не вибирали!» Отакої!
Хочуть не виживати, а повноцінно жити
Найбільш відверто спілкувалася з журналістом Валентина Чубара, син якої — атовець. Жінка каже, що її Володимир був вісім місяців на передовій. Два роки, як повернувся. Звернулися в органи влади, щоб отримати обіцяних два гектари землі. Довелося кілька разів їздити до Устилуга, був і в Луцьку. Спочатку пояснювали, що справа затягується, бо немає карти полів. Нарешті виділили в Стенжаричах — біля рова. Але туди непросто доїхати. Живуть у Турівці, але в селі немає вільних наділів.
— Виходить, що для оренди фермерам є землі запасу, а тим, хто воював на Сході, нема, — бідкається жінка. Її підтримала Валентина Стець, її син Саша теж воює на Луганщині. Шестеро чоловіків із їхнього села захищали Україну на цій війні.
До слова, в Турівку приїхали жити три сім’ї донецьких переселенців. «Вже й у них не так усе погано», — зазначають мої співрозмовниці, перевівши мову в позитивне русло.
Сама пересвідчилася, тут селяни не просто виживають, а живуть повноцінно. Надзвичайно роботящі люди, які за жодних обставин не пропадуть, займаються городництвом, садівництвом, вирощують зернові, утримують худобу. У невеличкому селі налічується не менше сорока корів. А Михайло та Людмила Приступи доглядають їх аж вісім. Багато сімей мають коней.
— Образливо, що не цінується селянська праця. По 4 гривні за літр молока дають, а картоплю купують по 2,20 за кілограм. Багато заробиш на цьому? Нашу продукцію здебільшого беруть перекупники. Але діватися нікуди, бо до Володимира й звідти добратися непросто, і квиток 20 гривень в один бік коштує, — розповідали турівчани.
Ще одна, уже приємніша, праця, яка приносить дохід, — збирання грибів та ягід. Галина Демчук навіть знає, де росте цілющий гриб веселка.
Є в селі свої «самоцвіти»: Михайло Тимчук — майстер «золоті руки», багато талановитих вишивальниць.
Наостанок до розмови приєднався Микола Приступа, котрий і став ініціатором зустрічі. Цей справжній господар не лише дбає про свою сім’ю і власну господарку, а й уболіває за все село, не боїться відверто висловлювати думки, якими б неприємними вони не були. Побільше б таких людей у Турівці, то не казали б, що вона всіма забута.
А ще на зустрічі з кореспондентом «Волині» місцеві мешканці із жалем і заздрістю зазначали, що в деяких селах депутати та їхні помічники організовують фестивалі, концерти, а до них забули дорогу. Невже й перед виборами не згадають?
