«Дякую» від мами загиблого комбата – ​найвища оцінка її творчості

Поезія є різна. Запам’ятовується та, яку автор мовби проживає сам. Бо тоді й читач відчуває в таких віршах справжність та щирість думки. Валентина Лисюк із села Боровичі Маневицького району сприймає цей світ оголеними нервами своєї душі, що відкрита до чужого болю і простих людських турбот. У її словах — ​сповідь зраненогожіночого серця про те, що «вдяглася в чорний колір Україна», «криком німим захлинаються вдови», «пече чужим» і страшно навіть уявити, «а як своїм болить»

60 весен промайнуло на її  життєвій стежині. До свого ювілею Валентина Павлівна прийшла із великим творчим доробком — ​десятьма поетичними збірками. Її твори проникнені духом патріотизму, глибокими переживаннями за долю рідної землі та життя людей, які тримають українське небо на своїх плечах і сьогодні.

«Люблю сільських небес мінливе полотно»

Основним заняттям для дівчини ще у школі стало художнє читання, а в старших класах вона захопилася поезією. А ще любила малювати, охоче оформляла стінгазети, а вечорами писала вірші. Життя затягувало своєю буденністю: навчання, робота в Чернівцях — ​та все ж її вабило рідне село. Повернувшись у Боровичі, Валентина випробовувала себе в різних професіях: вихователь групи продовженого дня, секретар сільської ради. Згодом, коли працювала лаборантом у школі, її рукописи побачили світ, потрапивши до рук філолога Валентини Клиш. Адже без неї не було б зустрічі з волинською поетесою Валентиною Штинько.

— Нещодавно у «Фейсбуці» мій боровицький земляк написав, що дитинство так боляче запам’яталося тим, що фактично його не було, — ​розповідає Валентина Лисюк. — ​А я відповіла в коментарі, що мої дитячі роки — ​світлі, батько працював у торгівлі, мама — ​головним бухгалтером. Ми дуже любили приймати гостей і бувати в гостях — ​то завжди було очікування свята. Напевне, любов до дороги в мене з дитинства. Зміна краєвидів — ​це неймовірні емоції і пізнання світу. Найперші згадки, коли ми ввечері всією сім’єю йшли до Стиру, сідали в «чайку» і спостерігали за водою — ​надзвичайно чистою, в якій було видно кожну рибинку.

Тому й у її поезії найперше відчувається любов до рідного села та земляків, повага до їхньої щоденної праці. Особливе місце в житті поетеси займає і пісня, чимало її віршів покладено на музику:

Я приїду в село 
до найкращої в світі хатини,
Я приїду в село до дитинства 
ясних берегів.
Там ще казка живе, там ще 
юність іде на гостину…
Я приїду в село до моїх 
посивілих батьків.

— Писати вірші почала з дитячих років, але за важкими сільськими буднями, повсякденними клопотами не завжди вистачало часу на творчість, а сил — ​на вдосконалення, — ​каже Валентина Павлівна. — ​Після 8-го класу всі дівчата, з якими товаришувала, вирішили вступати до Рівненського технікуму торгівлі на техніка-технолога з приготування їжі. Кажу до матері: «Не буду далі ходити в школу, теж піду навчатись». Вона й не дуже хотіла цього, але я сама поїхала і подала документи. Чому в Рівне? Тому що це мамина батьківщина, ще й професія така цікава, про яку я раніше не чула.

Відшукала студентських друзів через сорок років

За чотири десятиліття Валентина Лисюк так жодного разу й не спілкувалася зі своїми одногрупниками — ​з 1977-го. Їй настільки хотілося знати, як склалася доля кожного з них, що ця ідея жінку не залишала.

Часом і не знаєш, де свічку ставити: чи то за упокій, чи то, може, син іще живий?!

— Відкрила студентський альбом, повиписувала прізвища, декого знайшла в соціальних мережах, — ​пригадує Валентина Павлівна. — ​В інтернеті натрапила на телефони сільських рад та шкіл. Що мене приємно здивувало: жодна людина не відмовила в допомозі. Отак за два місяці я всіх знайшла. Як уперше телефонувала, то страшенно серце билося, думала: «Боже, невже я зараз почую голос?» Минулого року ми призначили зустріч на травень, із 28 приїхало 22 однокурсники! Яка то була радість, емоції, обійми, поцілунки!
Щире спілкування зі студентськими друзями додало їй сміливості — ​вперше в житті Валентина Павлівна наважилася озвучити свої вірші та пісні на сцені. І всім, чим багата душа, поділилася з одногрупниками.

— Спасибі тим, хто з дитячих літ і донині невидимо вів мене життєвою дорогою — ​це перший мій наставник Галина Козловська, вчитель-філолог Валентина Клиш і волинська поетеса Валентина Штинько, — ​схвильовано каже жінка. — ​Дякую своїм друзям, колегам і однодумцям за моральну та фінансову підтримку.

«Не витримують матері…І летить зоря до зорі… »

Не може Валентина Павлівна змиритися, що сьогодні стільки людей виїжджає на заробітки. А дехто і зараз ще підтримує Росію. І це в той час, коли вантажем «200» повертаються додому чиїсь діти, а смерть зазирає в очі під зловісні гудки війни!

— Люди, чому ви не хочете змінювати свою державу? — ​з болем запитує поетеса. — ​У нас така біда в країні, а ви втікаєте до чужих земель піднімати економіку?! Я вже не раз думала: якби ви працювали по чотирнадцять годин тут, удома, — ​можливо, те саме мали б. Чому вам хочеться принижуватися перед паном? Невже ж  не чуєте, як «кличуть рідні вишні й пахнуть батьківщиною вокзали»?!

А в цей час війна на Сході забирає найдорожче: у матерів — ​дітей, у дружин — ​чоловіків, у людства — ​надію. Авторка наголошує на жорстокості війни. Це своєрідний шрам на все життя, який ніколи не загоїться:

Казав ти — ​на війні 
як на війні,
Я ж тут, синочку, зазирнула 
в пекло,
А звідти знов везуть 
чужих синів
З тяжких боїв смертельних 
і запеклих…
І друга мати буде по зимі,
Як я, чаїно підбивати крила:
Поговори зі мною, 
синку мій, —
Я так давно з тобою 
говорила…

— Цей вірш я присвятила Галині Полінкевич, мамі загиблого під Волновахою комбата, — ​розповідає Валентина Павлівна. — ​Прочитавши його, вона мені відразу зателефонувала. Тоді ми спілкувалися вперше — ​дві жінки, які ніколи не бачились. Довго говорили і плакали, заспокоювали одна одну. Галина Андріївна дякувала за вірші, а я їй — ​за сина. За те, що разом із чоловіком виховали справжнього патріота. Тоді відчула, як щемить і розривається її серце. «Дякую, що і вам ця утрата болить», — ​ридала у трубку мати. А через два роки її не стало. Не змогла змиритися з непомірним горем. І нові поетичні рядки народилися: «Не витримують матері — ​йдуть туди, де немає болю, до синів, що не вийшли з бою. І летить зоря до зорі…»

Щовечора сідаю за комп’ютер: читаю скорботні новини про те, що хтось зараз гине. Дивлюсь на ці світлини із чорними стрічками і думаю: «Дитино, ще не пожив і любові не знав». У які двері стукати, кому в ноги падати? Часом і не знаєш, де свічку ставити: чи то за упокій, чи то, може, син іще живий?! Це розриває серце. Бо ж «знов рахує жертви день АТО, і колосками падають солдати»…