Святослав Сергійович власним прикладом переконує вихованців: зі спортом потрібно дружити.
«Коли тато зробить масаж, — не йду, а лечу»
Так каже про свого батька чемпіонка України зі спортивної ходьби Марія Філюк. А якось і в редакції від нашого колеги Василя Голюка почула, що йому «відремонтував» хребет тренер Луцької районної дитячої спортивної школи Святослав Філюк, який колись брав уроки у найвідоміших волинських цілительок. Тож як було не познайомитися…
«Я, хлопці, бігаю для апетиту…»
У свої 64 роки Святослав Сергійович щоранку залюбки пробігає 12 —14 кілометрів. Менше хіба тоді, коли компанію складають підлітки з рідного 40–го кварталу в Луцьку, яких намагається зацікавити легкою атлетикою, залучити до Клубу любителів бігу. І власних, і чужих дітей із бідових сімей Святослав Філюк завжди переконує: «Якщо не лінуватимешся — то у житті проб’єшся».
— У дитинстві я мріяв про медицину. Батькова сестра — Єлизавета — зналася на травах і добре справлялася з багатьма хворобами. Її чоловік був за Польщі лікарем, мав маєток у Старому Чорторийську, тітка часто допомагала йому вести прийом і багато чого навчилася. У 1945 дядька вбили, а його дружину вивезли на Сибір. Єлизавета відстраждала там 10 літ і повернулася на Волинь. З тіткою було цікаво, придивлявся, що і як вона робить, допомагав. Але й у футбол із хлопцями любив грати, — розповідав Святослав Сергійович. — Ми жили в селі Острівки Маневицького району, я ходив у Колки на спортивну секцію. Брав участь у змаганнях з легкої атлетики, мав добрі результати. Розумів, що у медінститут без блату не потраплю, от і вирішив пов’язати життя зі спортом. Входив до складу збірної України. І досі, як приїжджаю у рідне село, колишні однокласники питають: «А ти все гасаєш? І нащо воно тобі?» Віджартовуюсь: «Я, хлопці, бігаю для апетиту…»
Святослав Філюк щоранку залюбки пробігає 12 —14 кілометрів.
Підтягнутий, худорлявий, у добрій фізичній формі, легкий на підйом, діяльний Святослав Філюк завжди «голодний» на роботу. І у рідній спортшколі, і у селі Воротнів Луцького району, де донедавна вів уроки фізкультури, його називають фанатом своєї справи. Сотням хлопців і дівчат тренер зумів донести найважливішу істину: рух, активність—запорука здорового і успішного життя.
Сотням хлопців і дівчат тренер зумів донести найважливішу істину: рух, активність—запорука здорового і успішного життя.
Згадував він і про те, що в інституті найцікавішими для нього були дисципліни, пов’язані з медициною. Досі дякує викладачу Богдану Грейді, який вчив робити масаж і вимагав знати назубок анатомію, структуру м’язів. І сам вишукував літературу, що стосувалася відновлення здоров’я. По крупинці Святослав збирав інформацію про мануальну терапію, яка на той час була маловідомою. Пробував практикувати, брався за найважчих хворих, яких лікарі вже «списали». Нині сам дивується, де бралося у нього стільки ентузіазму:
— Ризикував. Один пацієнт із серйозної «контори», якого я позбавив болю в спині, по–батьківськи застеріг: «Тебе ж посадити можуть, якщо комусь, не дай Бог, стане гірше». Але я був молодий, не задумувався над цим. Мріяв, що колись матиму оздоровчий центр, навіть ділянку взяв під будівництво. Зацікавився досвідом народної медицини — і відкрив для себе справжніх волинських самородків.
«Погемблюй, Славку, бабам спини…»
З Парасковією Назарівною Ткач із Камінь–Каширського району Святослава Сергійовича познайомила дружина, яка теж була тренером. Ще до заміжжя вона одержала важку травму грудної клітки. Лікарі пропонували робити операцію, лякали інвалідністю, але хтось порадив спочатку поїхати «до баби» у Раків Ліс. Діло було перед Великоднем, у селі роботи повно, а випадок важкий, потребував часу. Ледь молода приїжджа вмовила прийняти її. Пошкодувала Параска Назарівна дівчину, залишила на два тижні у себе — і вилікувала.
— Коли Валя розказала мені, яка була травма і як їй допомогла проста сільська жінка, то я мусив туди поїхати. Баба Параска стала для нас рідною. Не робила секрету з того, що знала і вміла, часом, як людей приходило багато, допомагав їй. Казала: «Погемблюй, Славку, бабам спини…» Так вона називала масаж, — згадує наш співрозмовник.
Не раз бував він і у Ганни Кардиш із села Крижівка Рожищенського району. Вперше потрапив у її дім за протекцією комсомольського «боса», якого баба Ганна врятувала від каліцтва. Вдруге —привіз малого сина, коли той пошкодив руку.
— Показала баба, як розробляти кінцівку, попередньо розпаривши її у вівсяному відварі. «Якби ж то ви щодня ту процедуру вдома робили, — зітхнула. — Багато людей самі лінуються палець об палець вдарити, а здоров’я труду вимагає». Я, звісно, все пунктуально виконував. І коли через кілька тижнів ми приїхали показати результат, то баба Ганя вже зовсім інакше зі мною розмовляла, повірила мені. Я бачив, як вона працювала. Унікальні здібності мала ця жінка, — досі захоплюється Святослав Сергійович.
Здавна в народі знали, що люди, яким Бог дав силу зцілювати інших, не повинні за це правити велику плату. Не зміг організувати бізнес на відновленні здоров’я і Святослав Філюк. Зізнається, що були його пацієнтами і великі начальники, і грошовиті люди, але «озолотитися» він не прагнув. Щоправда, інколи вигоду все ж мав.
— Замолоду декілька разів їздив на заробітки у Забайкалля. Не було дешевших квитків до Москви, мусив брати у спальний вагон. Сусід по купе, не старий ще чоловік, а крекче, розігнутися не може. Я запропонував: «Давай зроблю масаж». Розговорилися. Розказав, хто я і звідки, що уже є сім’я, а житла ніяк не могли одержати, наймали квартиру. Згодом виявилося, що мій супутник — високий чин із Всесоюзної профспілки. Виходив він із вагона і вже не стогнав. А на віддяку — по своїй лінії — доручив чиновникам перевірити, чому мене все відсували у квартирній черзі. Потім телефонував, вітав із новосіллям, — усміхається чоловік.
Марія Філюк зі своїм тренером Валентиною Борисюк.
А любов до спорту — в генах
У сім’ї Філюків — троє дітей, для яких спортзал із раннього віку був рідним домом. Не дивно, що усі пішли дорогою батьків. Старша дочка — спеціаліст із лікувальної фізкультури. Молодша — Марія — майстер спорту, чемпіонка України зі спортивної ходьби на 20 кілометрів. Призові місця на всеукраїнських змаганнях з легкої атлетики неодноразово займав син Святослава Сергійовича.
У глави сімейства ми поцікавилися, чи поділяє він думку про те, що великий спорт нерідко стає наругою над здоров’ям. Від багатьох батьків доводилося чути побоювання з цього приводу. Мовляв, нехай дитина відвідує якусь секцію, але «без фанатизму», щоб не перевтомлювалася, не перенапружувалася.
— Досвідчений тренер кожному вихованцю правильно розрахує навантаження, щоб не завдати шкоди. Але, на жаль, багато дітей сьогодні — тепличні, не навчені трудитися, — розмірковував Святослав Філюк. — Буває, батьки приводять кволих, хворобливих, а з них виходить толк. А іноді й добрі фізичні дані, але бракує терпіння, характеру. Я деяких своїх учнів, які подавали надії, ледь не за руку водив, у всьому допомагав, але лінощі брали гору. З іншого боку й надмірна затятість теж до добра не приводить. Син у нас готувався до змагань, не розрахував сил, і в результаті мусив піти із великого спорту. Таке трапляється.
Ми розмовляли напередодні Чемпіонату Європи з легкої атлетики, в якому брала участь Марійка Філюк і встановила особистий рекорд. Дівчина — студентка Інституту фізкультури Східноєвропейського національного університету. Жартує, що успадкувала «спортивні гени». І шкодує, що батька не було поруч у Берліні. Каже: «Коли тато зробить масаж, — я не йду, а лечу»…
