Самогон, ікони і Павлик Морозов
У шкільному дитинстві у мене була велика й товста книга «Діти–герої». Прочитана мною багато разів. У ній розповідалося про подвиги піонерів, які, не шкодуючи свого юного життя, вмирали за рідну комуністичну партію та найкращу у світі соціалістичну батьківщину.
Читав і заздрив тим хлопчакам, на прикладі яких у мене та моїх ровесників виховували «радянський патріотизм». Ставало прикро, що більше не залишилося можливості та шансу здійснити подвиг або зробити героїчний вчинок. Усе навколо здавалося якимсь дріб’язковим та несуттєвим. Важко було натрапити на шпигунів та підступних ворогів… Чи вони уміло маскувалися? Траплялися лише, як тоді писала газета «Радянська Волинь», «окремі порушення соціалістичної законності та злісне самогоноваріння». Я ніяк не міг зрозуміти, чому воно було злісним? Гнали люди самогонку та й все. І в мене вдома також
У ті далекі 1970–ті роки мій тато, як і більшість наших сусідів та знайомих, робили власний продукт. Адже універсальним платіжним засобом та головною валютою у Радянському Союзі була пляшка горілки. Тільки «казьонка» коштувала дорого. Значно дешевше виходило вигнати самогонку. Технологія досить проста: з одного кілограма цукру, який тоді коштував 94 копійки, виходив літр домашньої горілки. Найбільшим дефіцитом були дріжджі, які чомусь привозили з Білорусії.
Універсальним платіжним засобом та головною валютою у Радянському Союзі була пляшка горілки. Тільки «казьонка» коштувала дорого. Значно дешевше виходило вигнати самогонку.
Десь у класі п’ятому я вирішив розповісти про свого батька, що він займається незаконним промислом — «злісним самогоноварінням». Адже був слухняним хлопчиком та ще й піонером. Мені не давала спокою безсмертна слава Павлика Морозова. Для молодшого покоління нагадаю, що в «канонічній» радянській версії піонером–героєм № 1 став 13–річний уральський хлопчик, який доніс на власного батька і був убитий за це дідом. Комуністична пропаганда зробила з нього мученика. Хоча, як нині стверджують дослідники, насправді все було зовсім не так. Але тоді нас виховували на прикладі Павлика Морозова. Уявляєте, яких моральних виродків готувала радянська школа! Я мав стати одним із них. Хоча варто визнати: знання тоді давали «залізобетонні». Мені досі соромно за ті свої наміри стати донощиком. А вправив мені «мізки» старший друг, який просто й доступно пояснив, що таких людей називають стукачами і б’ють їм морду.
Десь у класі сьомому я став войовничим атеїстом, якось прийшов зі школи і категорично вимагав: «Мамо, давайте знімемо й винесемо з хати ікони, нам учителька сказала, що Бога немає». Тоді мені було соромно перед «городськими» однокласниками, в яких удома я не бачив образів. Після таких моїх рішучих заяв мама плакала і молилася, повторюючи: «Костю, дурниці говорить твоя вчителька. Настане у житті такий момент, коли прийдеш до Бога». Я давно попросив у мами вибачення за тодішню свою дурість та недолугість. Господь і справді почув її щирі молитви. Вперше я звернувся до Ісуса як до свого Спасителя на другому курсі університету – після чорнобильської катастрофи, коли став ретельно штудіювати подаровану мамою Біблію.
А пригадав цю історію, прочитавши нещодавно оповідання Анатолія Дімарова «Боги на продаж» – про трагічну долю чоловіка, який у 1930–ті роки заради кар’єри відрікся від своїх батьків.
