«У дідуся я вчуся любити свою країну».
І в 79 волинянин починає день зі стадіону
У мого дідуся Анатолія Буряка, який із 1977 року живе в Луцьку, сьогодні день народження. Ми, рідні, привітаємо його з цією подією. А він пригадає, як це буває при зустрічах, про прожите і пережите
Дід народився в Росії — у місті Усурійську Приморського краю. Коли почалася війна, він зі своєю мамою, моєю прабабусею, переїхав в Україну — у село Луговики Київської області. Батько, офіцер Радянської армії, загинув у бою під Смоленськом у серпні 1942-го. Дідусь пішов його шляхом, обравши професію військового. 29 років прослужив у ракетних військах стратегічного призначення (з цим і пов’язаний переїзд до Луцька). На пенсію пішов у званні полковника і ще 20 літ працював на річковому флоті.
З бабусею вони відсвяткували золоте весілля (на жаль, її уже нема в живих), виростили дочку, дочекалися внуків — із сім’єю одного і живе нині дідусь, має чотирьох правнуків.
Силою волі дідуся, його мужністю — ось чим гордиться вся наша родина.
І в такому поважному віці він починає свій день зі стадіону, куди приходить завжди, незважаючи на погоду. Це не просто заняття спортом, головне — спілкування з друзями. А для нас, молодих, — велика мотивація прилучатися до активного відпочинку. Та хіба тільки у цьому він є прикладом? Силою волі дідуся, його мужністю — ось чим гордиться вся наша родина. У нього я вчуся любити свою країну, дорожити нею і не покидати задля кращого життя на чужині, не бути байдужою до ближнього. Жагою до життя дід спростовує те, що у поважному віці людина відчуває себе непотрібною. Найбільшим своїм досягненням він вважає дітей, онуків та правнуків. А ми вдячні йому за неоціненні уроки життя.
Катерина РОМАНЮК, м. Луцьк.
