«Хутір Головище фактично з мого прадіда ведеться — ​тут же одні Демидюки жили»

«Залізеш на грубку, підмостиш якогось лахмана і лежиш, слухаєш розмову чоловіків»

Може, хтось і поправить: мовляв, Головище — ​це ж село, яке входить до Самарівської сільради, і формально матиме рацію. Адже у книжці «Адміністративно–територіальний поділ Волинської області» справді є такий населений пункт. Але зауважимо, що утворився він у 1946 році. Тобто тоді, коли влада вирішила об’єднати хутори, яких довкруг Самарів було понад 70. Так з’явилося і село Козовата (у Вікіпедії можна знайти інформацію, що це «кутки села»). А люди, які тут проживають, таку формальність навіть не згадують. Ось і Іван Демидюк, до якого ми зайшли, вподобавши обійстя в оточенні лісу і з ознакою хорошого хазяїна — ​великою пасікою, говорив саме так:

— Хутір Головище ведеться фактично з моїх прапрадідів. Тут були одні Демидюки. А якщо і траплялося інше прізвище, то це вже через те, що до дівчат приставали чужі хлопці у приймаки і розбавляли Демидюків. І мій прадід Сидор спочатку жив у Самарах, а на літо сюди приїжджала сім’я випасати худобу — ​тут був літній табір. Та поступово перебралися сюди назовсім. Прадід був лісником і мисливцем крепким. З його розповідей знаю, що прапрадід Прокіп служив у царській армії, а як ішов у відставку, то дали йому тут наділ…

Живучи на такому роздоллі, хуторяни по–особливому відчувають себе частинкою природи. Вранці вони прокидаються не під дзенькіт будильника, а під спів птахів. І прогнози синоптиків їм не потрібні.

За нашими підрахунками, це могло бути наприкінці ХІХ чи на початку ХХ століття, коли Волинь була під Російською імперією. Не втримуюся від компліменту на адресу свого співрозмовника: не часто доводиться зустрічати у глибинці людину, яка знає свій родовід, пам’ятає не тільки те, як звали прадіда, прапрадіда, а й як жили предки, які уподобання вони мали.

— А знаєте, чого воно так сталося? — ​запитує чоловік і тут же пояснює: — ​Коли я був малим, то ніхто ж і не чув про радіо, а тим більше — ​телевізор. Бо ж і без світла довго жили на хуторі. Пам’ятаю, сходилися до діда Кирила на вечорниці мужики. Я тоді залазив на грубу і зверху лежав, підмостивши якогось лахмана, слухав їхні розповіді. А почути можна було багато що. І таке, наприклад: самарівський чоловік прийшов додому з армії і зустрівся біля церкви з односельчанами, то ті спитали: «Ну, що там по світах бачив?» І каже їм у відповідь: «Видів хатку, яка сама їде і за собою багато таких же будиночків везе». Це про поїзда, ясно, мова була — ​воював той чоловік із Полісся в Першу світову війну, тоді вперше і побачив його. Мужики послухали і кажуть на те: «Тьху… Щоб ти так хліб їв… Як може без коня щось саме їхати, ще й за собою тягнути?» Ніхто з них не бачив цього дива.

І до того, які то були вечорниці, — ​ще така картинка з вуст Івана Григоровича:

— Мужики посходяться, курять, лампа гасова горить, баба тче — ​кросна (ткацький верстат) стоять, або цівки суче. І я, бувало, допомагав їй. А кросна  викинув, коли стару хату розвалив, — ​ціленькі збереглися.

Коли німці в 1944 році відступали, то хутір Головище спалили дотла. З розповідей діда і батька Іван Григорович знає, що залишилося тут хат шість чи сім. Потім стало більше — ​до п’ятдесяти. А зараз знову лише зо два десятки. Але тих, де хтось живе, то й ще менше, — ​чимало пусток. Хтось помер, молодь роз’їхалася. Як і п’ятеро дітей Демидюків. Іван Григорович і його дружина Ольга Олександрівна самі залишилися у своїй хаті на хуторі. Тішаться, коли родина збирається, — ​а це обов’язково буває у такі свята, як Великдень, Різдво, чи на день народження тата, мами.

«Колись весілля гуляли таке, що зараз у кіно можна показувати»

— У мене була можливість стати військовим і забратися звідси, але, видно, то не моє, — ​ці слова ми почули від Івана Григоровича, коли мова зайшла про те, що він так і не покинув свого хутора. — ​Я міг залишитися в армії. У кінці строкової служби мені присвоїли звання молодшого лейтенанта (у запас ішов капітаном — ​у радянські часи по два рази на рік проходив перепідготовку у Володимирі–Волинському). Якби захотів, то мене б призвали. Коли була війна в Афганістані, то пропонували послужити. Я відмовився…

 Одне слово, сталося так, як, мабуть, мало бути: на свій хутір Іван Демидюк привів дружину Ольгу, тут народилися їхні діти. І десь–інде подружжя й не уявляє свого життя. 45 літ минуло, як вони побралися. У 1973–му було їхнє весілля. А познайомилися вони на музиках. Ольга — ​теж хуторянка — ​з Пристава. До клубу в село Самари тоді рідко ходили — ​збиралися хлопці й дівчата по хатах і веселилися.

— Зараз якби вийшов увечері та заспівав, — ​каже Іван Григорович, — ​то сказали б, що напився або «криша» поїхала. А тоді це було звичним. На одному з хуторів, бо ж збиралися почергово то тут, то там, побачив я свою майбутню дружину. Їй було сімнадцять років, як ми поженилися, мені 21. А весілля тоді гуляли тиждень — ​у неділю воно починалося (то в молодої, то в молодого, то похмілля) і так само в неділю гостиною закінчувалося.

— Колись гуляння було таким, що зараз можна в кіно показувати, — ​додає Ольга Олександрівна. І далі вже про те, чим саме воно цікаве: — ​Всі наші гості були в костюмах суто поліських — ​дуже гарних, барвистих.

На подивування з приводу того, що це ж уже був 1973 рік — ​не така й давнина, жінка усміхається:

— Тут до 1990–х так було, а потім відійшло, забулося.

Хоч, здавалося б, навпаки, у незалежній Україні традиції мали б оживати, зберігатись. Коли про це зайшла мова, Ольга Олександрівна сказала:

— Нема кому ті традиції берегти, бо на хуторах усе менше людей.

Пошкодувала, що 45 літ тому в цій глибинці фотографа не було, тож і весільних знімків у Демидюків нема. А то б ми побачили картинки, які достойні кіно. Щоправда, Ольга Олександрівна таки дещо зберегла на згадку: жінка знайшла фотознімок, на якому вона і її тітка Марія в таких костюмах, у котрих були їхні весільні гості. Якось їхали, як розповіла, удвох на весілля до рідні в Ковель і вирішили одягтися так, щоб усіх подивувати.

— На жаль, — ​мовить жінка, — ​з того одягу на сьогодні хіба якийсь фартух залишився. Що діти не встигли у школу занести для експозиції старожитностей, то скупили заїжджі музейники. Так в усякому разі ті покупці представлялися — ​нібито з «Пирогово» — ​музею просто неба, що біля Києва. У цьому році то вже полотно продавала. Може, то і ділки якісь, а не музейні працівники, але яка мені різниця — ​зараз це добро все одно без діла лежить. Це колись, як малою була, то доводилося ходити в домотканому одязі. А тим більш таким, як я, — ​з 12 років росла без матері, вона рано померла.

«Вулик–колода на моїй пасіці — то вже як музейний експонат»

Іван Демидюк усе життя працював механіком у радгоспі «Самарівський». Половину Радянського Союзу об’їздив, «дістаючи» різними способами (тоді це так було) техніку для господарства.

 — І коли був механіком, то часу не мав займатися пасікою, — ​розповідає Іван Григорович. — ​Але хоч трохи вуликів у мене завжди було. То вже з діда–прадіда ведеться, що в нашій родині чоловіки — ​пасічники. Щоправда, у діда Кирила, як я пам’ятаю, колоди лише стояли. Є такий старовинний вулик і в мене, але то вже як згадка про минуле, як музейний експонат. Я рамочні вулики поробив. 46 їх стоїть у садку. Хоч із бджолами, то десь 25. Серйозно пасікою зайнявся з 1995 року. Ази науки (а бджільництво — ​то велика наука) мав від діда, батька. А вчуся, читаючи спеціальну літературу, й сьогодні.

Іван Григорович показує будиночок, у якому стоїть медогонка, де є все необхідне для пасічника. І ми пересвідчуємося, що бджільництвом чоловік займається серйозно. Бо хоч і стоїть на обійсті комбайн, із землею, як висловився Іван Григорович, уже буде «зав’язувати» («літа не ті»). А пасіку, навпаки, може, й розширить.

— А колись хазяйство ми мали велике, — ​це вже Ольга Олександрівна пригадує. — ​Тримали по чотири корови, два бички, 5–6 свиней, бо ж дітей треба було вчити. Час був такий, що гроші, які назбирали нелегкою працею, пропали, коли Союз розвалився. Треба було наново заробляти. А де? Тільки з того й мали, що худобу продавали.

А ще ж і хату збудували, обставили і навіть автомобіль «Волгу», хоч і не новий, а купили. Одне слово, все життя трудилися. Зараз тішаться, що діти добрими, порядними виросли.

І про свою сім’ю говорила жінка:

— ​Разом 45 літ у парі, не порушували подружньої вірності…

 Коротко, як мовиться, і ясно. І одне бажання: щоб і діти у своїх сім’ях так само в любові і злагоді жили.

Прощаємося ми з Демидюками на романтичній ноті. Пригадує Іван Григорович, як якогось дня з дружиною пасли корів і побачили пару сірих журавлів. Самичка щось збирала на болоті, а самець (він значно більший за неї) стояв на сторожі. Пошкодували тоді, що бінокля не мали, аби краще роздивитися, — ​ближче до себе ці птахи не підпускають.

Живучи на такому роздоллі, хуторяни по–особливому відчувають себе частинкою природи. На світанку вони прокидаються не під дзенькіт будильника, а під спів птахів. І прогнози синоптиків їм не потрібні.

— Якщо вранці закричить журавель, — ​каже Іван Григорович, — ​значить, стовідсотково дощ буде.