Людина і суспільство 29.08.2018, 13:09

Доторкніться до космосу Лесі Каспрук

У Художньому музеї, що в Луцькому замку, в ці дні експонується виставка «Митець і місто. Відкриваємо імена: Леся Каспрук (1943–2015)» до 75–річчя від дня народження художника і педагога.

Здійснити цю давню мрію Лесі Павлівни не вдалося за життя, але спільними зусиллями стало можливим тепер завдяки ідеї кандидата історичних наук, заступника директора з наукової роботи Волинського краєзнавчого музею Євгенії Ковальчук, благодійному фонду Ігоря Палиці «Тільки разом», у рамках програми «Культура і духовність» і великими стараннями доні та внучки мисткині

—Сліди епохи стираються, — розпочала імпрезу Зоя Навроцька. — Ми втрачаємо носіїв інформації XX століття. З болем спостерігала поруйнувані вітражі готелю «Україна», кінотеатру «Промінь», мозаїки на зупинках, розбиті кувалдами. Ця художньо–меморіальна виставка — промінь надії, що не все втрачене…

Напрацювання Лесі Каспрук упродовж півстоліття як живописця, графіка, театрального художника та педагога вилилося у понад сто художніх творів виставки: портрети, натюрморти, пейзажі, картини–мініатюри із серії «Гармонія», виконані гелевими ручками. І це лише частинка того, що змогли розмістити у двох залах музею, хоч організаторам експозиції хотілося сказати багато. Виставку доповнюють фото Луцька 1960–1980–х. Леся Каспрук залишила помітний слід у культурно–мистецькому житті цього періоду.

— Усі роботи мама складала на шафу. Ніколи не продавала їх, лише роздаровувала, — розповідає донька художниці Анастасія Каспрук. — Її графіка є в Руслани Лижичко, в друзів із Білорусі, Італії, а виставки влаштовувала лише вдома в тісному колі: діставала рисунки й чіпляла у своїй кімнаті, коли до неї приїздила в гості кума або похресниця. Казала: «Нашого брата визнають більше після смерті». Учні з художньої школи її дуже любили і досі приходять на могилу. А період роботи в театрі мама вважала найщасливішою порою.

— Бабуся, наче енциклопедія, знала відповіді на всі запитання, — захоплено згадує рідну людину внучка Юлія, що ніби зійшла з автопортрета художниці, де зображено дівчисько зі сміливим поглядом. А ось на іншому — доросла жінка, яка приймає всі життєві виклики. Портрети старенької мами пройняті любов’ю до кожної зморщечки. В очах — задума, турбота. Дивовижно, що почуття любові передано у квітах і пейзажах — легких, наче подих. Можливо, тому ці твори такі душевні й ліричні, що писалися не на замовлення, а для себе, в моменти високих емоцій. На одному полотні — кольорові дерева, ніби створені з патьоків акварелей, освітлених сонцем, на іншому — дерева із чорним гіллям понуро заволочують небо.

Євгенія Ковальчук протягом року систематизує ці роботи.

— Знаю Лесю Павлівну з дитинства. Возила їй півонії, а вона їх малювала. Але і я здивувалася, коли побачила, скільки всього створено, складено на шафу. Мені хотілося відкрити людям мисткиню, яку знала й цінувала, популяризувати її ім’я. Вона працювала викладачем у художній школі, в драматичному театрі — художником–постановником, маючи дві художні освіти (Львівські училище прикладного мистецтва ім. І. Труша та поліграфічний інститут ім. І. Федорова), творила як живописець і графік.

Екслібриси, портрети, живопис сангіною й аквареллю, книжкова графіка приковують увагу реалістичністю, точністю ліній і деталей. Кожен міліметр полотен гелевими ручками із серії «Гармонія» можна вивчати годинами. Давно не бачила на виставках подібного. В одному з екслібрисів пані Леся зобразила себе вічним співцем прекрасного з лірою в руках. А коли не малювала, писала поезію й залишила цілий стос зошитів із віршами. Мріяла видати збірку, бо проілюструвала книжечку вибраного.

Кожен міліметр полотен гелевими ручками із серії «Гармонія» можна вивчати годинами. Давно не бачила на виставках подібного.

Талановита, розумна, інтелігентна, красива й стильна… Такою згадують Лесю Павлівну сучасники й учні, друзі, які вчилися й працювали разом із нею в школі, у театрі та прибули на відкриття виставки.

Іконописець Максим Шиманський, учень Лесі Павлівни, пам’ятає деякі з картин ще у процесі їхнього написання, він захоплювався нею як педагогом і майстром. Директор Волинського краєзнавчого музею Анатолій Силюк подякував родині художниці за роботи, передані у фонди.

— Живе людина, творить, ніхто її наче й не помічає, коли ж відходить, стає поцінована суспільством. Велике щастя, що маємо кого відкривати, завдяки ентузіастам — збурювачам цього процесу. Кожна картина Лесі Павлівни — то емоція, настрій, трепетна жіноча ніжність, — пройнявся виконувач обов’язків луцького міського голови Григорій Пустовіт.

Іван Гаврилюк, директор художньої школи, в якій Леся Павлівна працювала, знав її як скромного педагога. А тут, каже, зробив відкриття, бо роботи заявляють про неї дуже голосно. Поєднувати творчість і просвітництво важко, але їй це вдавалося.

— Але чи змогла Леся Каспрук зреалізувати себе як художник? — ставила запитання присутнім митцям Зоя Навроцька. Кожен висловив обережне припущення. Доктор мистецтвознавства Олена Никорак зі Львова вважає, що ця людина прожила недаремно, аркуші, писані для душі, перетворилися на музейні експонати, хоча повноцінно реалізуватися не могла через життєві обставини. І кераміст Ольга Безпалків, критик Микола Дьомін високо оцінили її роботи.

— «Ми у життя прийшли, щоб зазвучати — скульптурою, картиною, рядком», — словами Романа Лубківського охарактеризувала творчість митця провідний науковий співробітник музею Тамара Левицька. — Леся Каспрук звучала. Вона вдивлялася у своє обличчя і через самопізнання йшла до розуміння інших. Рисунок, як лакмусовий папір, виявляє натуру художника. Вона — естет, романтик, вічний співець прекрасного. За Нікола Пуссеном, класиком живопису, ми отримали насолоду від гри кольору, ліній, думки, втіленої у творі. Та тільки трохи доторкнулися до її космосу…