Набридають ті, яких не любиш…
Людмила ВЛАСЮК, спеціальний кореспондент «Газети Волинь»
У кожного з нас є улюблені поети, бо вряди–годи таки доводиться цитувати їхні твори: часом для власного задоволення, а інколи, аби подарувати радість іншим. На випускному шкільному екзамені мені пощастило аналізувати вірш Василя Симоненка «Я закоханий палко, без міри…». У сімнадцять ці слова звучать неповторно і незабутньо
З того часу я носила в серці його поезію, виймаю її із пам’яті і тепер, коли вже до сліз зачитуюсь Сергієм Жаданом чи Юрієм Іздриком. І головне, що ці правильно римовані слова ніколи не набридають. Бо знецінюються ті, яких не любиш, а ці рядки просто живуть разом зі мною, формуючи ставлення і до життя, і до поезії. Чимало їх я вивчила напам’ять. Не хизуюсь цим, а просто намагаюсь пояснити міру своєї захопленості. Тому такими солодкими і водночас ностальгічними для мене є останні дні серпня. Сонячні, спраглі та по–справжньому літні. Щоразу вони нагадують про час, вулиці та будинки, серед яких доводилось дорослішати, перетворюючись з маленьких школяриків із ранцями за плечима на серйозних учителів, лікарів, журналістів… Що мене формувало протягом усіх цих років? Люди, з якими випало спілкуватися, які навчали й застерігали, щось пояснювали, до чогось закликали. І я насправді їм вдячна за науку.
Часто згадую Маневичі, де отримала свій перший журналістський досвід. «Чому?» — запитаєте ви. Можливо, тому, що тепер я чітко розумію, якими важливими вони стали в моєму житті. Мені не вистачає багатьох людей, котрі творили мої дні яскравішими і кращими. Особливо тих, кого вже немає…Це дуже важливо — розуміти, хто взагалі зробив мене такою, якою є. Безумовно, це батьки, які подарували життя. А ще обставини, що складалися довкола, прочитані книги, почута музика, дороги й помешкання, села й міста, все те, чому раділа й чого боялася, чим переймалася. Тому не забула. Бо лише від нас залежить, чи залишаться вони з нами в майбутньому. У нашій пам’яті.
Шість років тому я отримала в подарунок збірку віршів Василя Симоненка, видану 1984 року, з передмовою Олеся Гончара «Витязь молодої української поезії». Такий щедрий для мене презент зробила Лариса Іванівна Гірук, учителька іноземної мови з багаторічним стажем, у якої довгий час квартирувала в Маневичах. На перший погляд, здавалося: випадкова людина у моєму житті. Зовсім, ні. Бо особлива вона ще й тим, що навчалася в десятирічці в Тарандинцях на Полтавщині (звідки родом) разом із Василем Симоненком. От–такі можливі повороти долі. Те, що тримає з дитинства, захоплює і в дорослому віці, і тому всі люди, яких зустрічаємо, — вкрай потрібні. Якось на кухні, за чашкою чаю, вона скромно розповіла, що проживали з українським поетом у сусідніх селах, ходили одними шкільними коридорами. «Мама викладала в нього біологію, він був старшим за мене на чотири роки. Коли вже Василь навчався в університеті, то завжди приїжджав на вечір зустрічі з випускниками. Читав свою поезію неголосно, якось ніби млявувато. Вірші — як вірші, хіба ж я тоді могла здогадуватися?! Був звичайним хлопчиною, як усі, однак першим закінчив нашу школу із золотою медаллю», — отак відкривалася Лариса Іванівна.
А я раділа, як мала дитина. І мені вже навіть просто приємно було спостерігати, як вона визирала у вікно з надією розгледіти постать листоноші, що тягне на велосипеді торбу з газетами і листами для неї. Як тихими вечорами сідала за стіл, умикала настільну лампу — і на папір рівненьким учительським почерком лягали літери. І летіли ті листи з далекої Волині в окупований Луганськ… Доки зв’язок не обірвався… Тому для мене важливі ці всі дзвінки і слова, бо набридають ті, яких не любиш. А на звістку від люблячих сердець чекаєш завжди!
