Наречений у візку. Бо Саша + Катя = любов!

Саме цими словами із пісні українського вокаліста, музиканта Павла Табакова Олександр Романюк освідчився своїй Каті. Це було на початку літа 2016-го, коли вони відпочивали в якомусь кафе-караоке. Тоді він не знав, що зовсім скоро з ним станеться біда, і він, прикутий до ліжка, скаже своїй коханій дівчині: «Залиш мене… Нащо я тобі такий…» А недавно вони одружилися. Це відповідь на те, як же склалося життя двох молодих людей, незважаючи на всі випробування долі

«Ми познайомилися у соцмережі, де я була під псевдо Аліна Кохана»

Олександр родом із села Сошичне Камінь–Каширського району, Катя — із Новокотова, що неподалік Луцька. А зустрілися вони, коли жили у Луцьку (дівчина на той час мала роботу у сфері нерухомості, а він, вчитель початкових класів, перебрався сюди із рідного села у пошуках, як зараз каже, стабільнішого життя після того, як у Сошичненській школі попрацював і на заробітках у Києві побував). Познайомилися в інтернеті.

 — Це було весною 2016 року, — розповідає Катя. — Я «Вконтакте» (тоді ця соцмережа не була заборонена) виставила своє фото. Але підписалася як Аліна Кохана. За якийсь час ми почали з Олександром спілкуватися. А першу вже не віртуальну зустріч я все відкладала, хоч Саша і пропонував побачення.

Коли вони нарешті зустрілися, то Катя, пригадує, побачила дуже симпатичного хлопця, звернула увагу, який він вихований, уже судячи із його мови.

Пригадую, у лікарні медсестри говорили про мене: «Вона до нього походить два тижні і кине». А що б вони зараз сказали, дізнавшись, що ми одружилися?..

— Правда, на нашому першому побаченні, — розповідає жінка, — я Сашка трохи ошелешила, коли при вітанні прозвучало моє справжнє ім’я — Катя. Але оскільки у соцмережі було моє фото, то він відразу зрозумів, що не в усьому сталася підміна.

Це було після Великодня. З того часу вони почали зустрічатися, і дуже скоро дівчина зрозуміла, що це саме той хлопець, якого шукала.

— У Саші, як я побачила, — каже моя співрозмовниця, — зовсім інші пріоритети, ніж у багатьох наших ровесників. Він дуже гарно залицявся. Ми з ним гуляли, чи в товаристві друзів відпочивали. Одного вечора, прийшовши на побачення з квітами, сказав: «Я тебе люблю». Мені здавалося, що дуже швидко розвиваються події і наші стосунки. І відповіла іншими словами: «Я тебе обожнюю». Люблю з моїх вуст тоді ще не прозвучало.

А ось яким було продовження освідчення: одного разу в кафе–караоке, як розповідає Катя, Сашко замовив пісню у виконанні Павла Табакова «Ти — моя». У ній є такі рядки, які хлопець адресував своїй коханій Каті: «Ти — моя. Чуєш, тільки ти моя, Завжди будь поруч ти, не залишай, не йди. Ти — моя».

Що це — випадок чи збіг обставин? Чи, може, пророцтво долі? Адже мине якийсь місяць після цього, такого зворушливого освідчення, і життя Саші, а заодно і Каті кардинально зміниться. Через травму хребта хлопець буде прикутий до ліжка. І скаже своїй коханій: «Залиш мене… Нащо я тобі такий? Не треба жертв. Не мучся зі мною». Ось тоді, коли Саша у перші дні перебування в реанімації був на грані життя, Катя промовила слова, від яких не так давно утрималась: «Я тебе дуже люблю. Ти повинен одужати і бути сильним, вижити заради нашого кохання…»

«Я не відчуваю ніг»

Це було 17 липня 2016 року, у день народження Олександра. Як зараз пригадують мої співрозмовники, він дуже чекав його, наперед планував, де відсвяткувати, радився з Катею.

— Справа в тому, — каже Олександр, — що я декілька років був то в Києві, то в Сошичному і не виходило зібрати друзів у Луцьку. До речі, спочатку вибрав кафе під Луцьком, а потім чомусь потягнуло на природу — захотів, щоб і вода поруч була. Тож остаточний варіант — Боголюби, де є ставок. По суті, ми ще й не посиділи толком, і шашлики не встигли посмажити. Я побачив кладку і пішов до неї. Пірнув у воду один раз — і все…

Коли Сашу витягли на берег і друг Богдан взяв його за ногу, то почув: «Я не відчуваю ніг».

В Олександра був пошкоджений шийний відділ хребта. Цілий місяць він лежав у відділенні нейрохірургії Луцької міської клінічної лікарні. Десять днів, зокрема, — в реанімації. Лікарі спочатку не давали шансів на одужання. Думка була така: або виживе і буде інвалідом на все життя (навіть сидіти не зможе), або ще печальніше — помре. І весь цей важкий місяць Катя не покидала Олександра, хоч він і говорив, аби не брала на себе такий тягар, — «залиш мене, нащо я тобі такий».

— Хтось каже, — розмірковує про наболіле Катя, — чи принаймні думає, що я неправильно зробила, ось так зв’язавши собі руки. Я пробувала зразу щось доводити. А потім кинула цю затію. У кожного своя думка. А вважаю, що Саша — така ж людина, як ми всі. Він жив, ходив, був активний, і в один момент все змінилося. Та для мене він залишився таким, яким його знала і знаю. Він хоче жити і прагне цього, і я його в усьому підтримую. Пробую різними способами повернути до повноцінного життя, бо заслуговує на любов, і мені прикро, коли чую, як дехто говорить: «Це ж — каліка». Для мене він завжди — мій коханий Сашко. Пригадую, у лікарні медсестри говорили про мене: «Вона до нього походить два тижні і кине». А що б вони зараз сказали, дізнавшись, що ми одружилися?..

«Батьки Саші знали про мене, але не думали, що я з ним у Сошичне поїду, коли сталася трагедія…»

Знайомство Каті з родиною Олександра мало відбутися в кінці липня — вони планували приїхати і привітати матір із днем народження. А вийшло по–іншому — побачилися перший раз у лікарні. Через місяць госпіталізації його привезли додому абсолютно безпомічного — в одіялі занесли в хату і поклали на ліжко. Катя була біля нього. І батьки це оцінили — вони розуміють, що їхньому синові було б ще важче, коли б не було поряд коханої.

Сидіти Саша почав після того, як побував у реабілітаційному центрі в Білорусі, — це місяців через чотири після травми. Легко сказати — почав сидіти. До цього треба було пройти через страшні муки. Було, як пригадують молоді люди, що через п’ять секунд такого сидіння Сашко буквально «виключався» — втрачав свідомість. Ми уже не побачили в хаті тих спеціальних тренажерів, з допомогою яких він ішов до сьогоднішнього дня. Як дитина після народження пізнає світ, вчиться ходити, так і Сашко починав з нуля. Тепер він уже може стояти, тримаючись за якусь опору, сам їде у візку — навіть по піщаній стежці, а колись руки були безсилі.

— Були ми і у реабілітаційному центрі «Модричі» на Львівщині. Там вперше почула, що психологи не кажуть «візочникам» «їдь», а «йди». І я так розмовляю із Сашком. Теж говорю йому: «Йди сюди». Дехто дивується. Тоді я пояснюю: «Він так ходить». Не треба робити акцент на тому, що людина у візку.

За ці два роки родина Олександра — мама, два молодші брати і сама Катя — не раз їздила на заробітки у Польщу — на реабілітацію потрібні чималі гроші. Сьогодні молода жінка, згадуючи, як освідчувалася йому, коли він був безпомічний у лікарні, розповідає про особливо пам’ятний день — 19 грудня 2017–го:

— На зимового Миколу ми з Сашком і його батьками були у храмі Мильцівського монастиря, що у Старовижівському районі. А коли повернулися додому, то мама якось несподівано зібралася і поїхала у Ковель, пояснюючи це якимись нагальними справами. А виявилося, що вона відправилася за перснем, якого уже вибрала з молодшим сином: із Сашком вони спланували, що того вечора він мені зробить пропозицію. І я почула від нього слова: «Ти вийдеш за мене заміж?» Плачучи від емоцій, які переповнювали, сказала: «Так».

А недавно, 8 серпня, вони вінчалися у храмі села Сошичне. Наступного дня в одному із ресторанів Ковеля зібрали гостей. Катя розповідає:

— Дехто, почувши про наше весілля, питав: «А що, Сашко вже ходить?» Одне слово, дивувалися, що наречений буде у візку. Я таким говорила: «А що, коли не ходить, то й не одружуватися? Він — така ж людина, як усі, і радості йому теж хочеться».

«Яке це щастя – попити вранці кави на кухні!»

Жорстокою школою виживання називає Катя ті два роки після травми, впродовж яких Сашко ставав таким, яким він є сьогодні.

— Це ж спочатку, — пригадує жінка, — він їв тільки з ложечки. Зварю кашу вранці, приходжу до нього з тарілкою і годую: йому — одна ложка, а друга — мені… А після реабілітації в Білорусі, коли вже Сашко сидів у візку, ми їли на кухні. Але все одно я його годувала. Та одного дня поклала на стіл ложку і сказала: «Їж… Коли тарілка буде порожня — покличеш». А сама вийшла. І він наївся. Не кричав на мене і не ображався. А що вимазався, може, чого найбільше боявся, то це ж такі дрібниці — для цього є вода і рушник. Тепер вранці ми уже удвох п’ємо каву на кухні. Яке це щастя! Я мріяла про те, як будемо сидіти із Сашком не в кімнаті на ліжку, а за столом. Для когось це така буденна річ, а для нас — свято після пережитого. Ми спілкуємося, сміємося, обговорюємо свої плани… Я бачу в очах Саші не відчай, як колись, а життя.

Стосовно найбільшої мрії, то Катя сказала:

— Щоб Сашко став на ноги і зробив повноцінні кроки — без будь–яких допоміжних пристроїв. Я вірю в це і готова чекати, скільки треба. А результат уже бачу.

Катя навчилася не нарікати на життя, на те, що чогось нема. Вона дякує Богові за кожен подарований день поряд із Сашком. Вони, як самі кажуть: живуть тим, що є, і мріють про краще. І хай ці мрії збудуться.