Спробуємо жити дружно
«Як твоя рука, мам, перестала боліти?» — мій підліток зранечку у доброму гуморі та ще й з підвищеним рівнем ввічливості. У душі радію, щось там йому відказую, а мимохіть згадую про недавно придбану ним книгу Дейла Карнегі. (Цей психолог свого часу прославився темою «Як здобувати друзів і впливати на людей». Він описував спілкування без конфліктів). Не дуже й хочеться приписувати вболівання сина заслугам Карнегі: нахабно думаю собі, що це прояв любові, хіба трішечки простимульований проникливим американцем
Оксана КОВАЛЕНКО, мама
Зрештою, я теж маю «у рукаві» свіженьку книжечку саме про налагодження спілкування з підлітками. Одна з головних її тез проголошує: найкраще з ними не конфліктувати, а співпрацювати!!! Атож, співпраця надважлива не тільки у ділових справах і не лише при фізичній роботі, а й у психологічній.
Психотерапевтки Адель Фабер і Елейн Мазліш пишуть, що не раз на тренінгах батьки зверталися до них із пропозицією, що ліпше обговорити проблеми куріння, наркоманії і алкоголізму їхніх дітей–підлітків, аніж усіляку «дрібноту» на кшталт засміченої кімнати, огризання, поганого навчання або ж процідженого крізь зуби «та мені все одно». Мазліш і Фабер заперечують: велике починається з малого, дитина пускається берега внаслідок нерозуміння, ігнорування, недовіри, постійної критики — загалом через небажання чи невміння близьких бачити і поважати у ній особистість. Погоджуся, що важко шанобливо ставитися до персони, яка тільки–но починає вибиратися на першу сходинку по довгій драбині свого становлення. Скільки ж воно має вад і при тому таке самовпевнене і нахабнюче! Але яке ж те дитя беззахисне: настовбурчує пір’я так, наче повноцінно готове до лету, та полетить лише тоді, коли ми підтримаємо до появи крил…
Велике починається з малого, дитина пускається берега внаслідок нерозуміння, ігнорування, недовіри, постійної критики — загалом через небажання чи невміння близьких бачити і поважати у ній особистість.
Отож, спочатку пробуємо змінити стиль розмов. З останніх сил, наполягають фахівці, маємо стримуватися, коли хочеться наверещати про останню краплю в чаші терплячості, і дати змогу дитині розказати, чому не зробила те, про що домовились. Є вправа: ставите себе на її місце (ви ж знаєте, що почуєте у 99% випадків, правда ж?), а тоді готуєте свою чемну реакцію… «Я не встиг поприбирати у себе, бо в мене було багато справ. Ну, розумієш, зайшов друг, ми попили чаю, я провів його і так втомився… І ти не завжди посуд миєш!» Після таких залізних аргументів хочеться добре гаркнути про справжні справи і слабке уявлення про втому. Саме у цьому напрямку заздалегідь споруджуємо височезну стіну — у той бік думок не пускаємо. (Натомість нагадуємо собі: перед нами — особистість). «Мабуть, гарно поспілкувалися», — слова, що видобуваємо із себе, щирі. Не так і важко порадіти за дитину, яка має справжнього друга. Для підлітків друзі — над усе, навіть над батьками. Чарівна фраза, яку собі повторюємо подумки, — розуміння спонукатиме того, хто не дотримав обіцянки, прислухатися до наступних делікатних докорів.
«Але мені так неприємно, що не навів лад у кімнаті, коли ж ти зберешся?» — говоримо про свої емоції замість того, щоб принижувати: «Твоє свинство (нечупарство) ще вилізе тобі боком». (Про те, як же можна приймати друга у хаосі, ліпше не казати, бо почуєте, що друг, як і ваша дитина, таких дрібниць не помічає). Загалом, сенс двох прийомів (1. Слухаємо, що завадило планам і висловлюємо розуміння. 2. Кажемо, що нас не задовольняє у ситуації) — у тому, що на справжню шанобливість неймовірно важко грубити. А з підлітком у гуморі легше домовитися по–новому, аніж наказати сердитому. Відчуваю, як читачі думають: «Ще панькатися буду з тим неробою!»
Якось я аналізувала з подругою наш підлітковий час (звісно, із суперечками з батьками) і тепер чітко усвідомлюю, що тоді усілякі завдання зверху не видавалися аж такими надтерміновими — і такою дивною була розсерджена мама, яка хотіла «уже і негайно», коли попереду ще ж стільки часу…
Узагальнюючи, говорю, що батьки і діти — це різні смаки, відчуття часу, погляди на важливість і неважливість роботи, але це різне неквапом можна звести до того знаменника, до якого прагнемо. Нашим дітям потрібен час для емоційної роботи над тим, що почули від батьків, для того, щоб навчитися іти назустріч. Правда, того навчання вони мають хотіти.
Чого прагнете ви, через що потерпаєте і як виграєте – нам важливо це знати: діліться за допомогою електронки моєї [email protected] або ж редакційної адреси.
