Збайдужіємо — втратимо все!
У Світлани Свинчук із Нововолинська на війні, що досі триває на Сході, загинув єдиний син. Колишній 28-річний рятувальник пожежної частини, котрий так палко кохав, мріяв, будував плани на майбутнє. Смерть наздогнала його на Савур-Могилі, що на Луганщині. Юнак пішов до лав Збройних сил добровольцем. Був пораненим, після лікування повернувся на передову. Вирушаючи вдруге в зону бойових дій, він сказав удома: «Якщо не я, то хто?!»
Ще один наш безстрашний земляк Вадим Демчук — зі списку кіборгів, котрий у пеклі Донецького аеропорту прикривав кулеметом своїх однополчан. Морозного січневого ранку тримався до останнього… Обидва наші патріоти посмертно нагороджені орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Багато можна розповідати про відважність і самопожертву й інших воїнів. Портрети вісімнадцятьох нововолинців, полеглих на такій незрозумілій війні, вміщені на стелі Героїв у центрі міста, закарбовані навічно золотими літерами в серцях українців. Усім їм напередодні свята Незалежності України присвоєно звання «Почесний громадянин міста Нововолинська», а сім’ям вручено відповідні посвідчення і нагрудні знаки 24 серпня, у день самого свята. І це, як на мене, серед різноманіття заходів із нагоди відзначення 27-ї річниці самостійності — найголовніше.
29 серпня, у день пам’яті загиблих учасників АТО, поминали жертв Іловайської трагедії. Із квітами та лампадками до меморіального місця прийшли рідні, побратими та друзі полеглих бійців, депутати, представники місцевої влади, громадських об’єднань та небайдужі містяни. Священики відслужили панахиду за Героями-земляками. До їхніх портретів лягли квіти. Потім учасники траурного мітингу рушили колоною автомобілів до місць поховань воїнів на міське кладовище та в сусідні села Іваничівського району.
Шкода лише, що охочих поклонитися нашим захисникам і помолитися за них було небагато. Прикро й боляче дивитися, як молоді мами з дитячими візочками, чоловіки спортивної статури на велосипедах, поважні пані, які кавували за кілька метрів у барі, не звертали уваги на скорботну ходу, не вважали за потрібне долучитися хоч на кілька хвилин до спільної поминальної Божої служби. Більшість робила вигляд, що їх це не стосується.
Мені зразу ж пригадався всім відомий ганебний вислів військового функціонера радянських часів, адресований одному «афганцеві»: «Я вас туда не посылал!»
Ми прагнемо кращого життя. Змінюються часи, обставини, в яких перебуваємо, науково-технічний прогрес стрімко вривається в усі сфери. А от чи вдосконалюємося духовно, чи стає більш зрілим наше громадянське суспільство? До речі, цього трагічного дня не горіла жодна свічка на екранах телевізорів.
Не раз доводиться чути страшні слова про те, що починаємо звикати до війни та людських смертей. А чи зможуть змиритися з важкими, ні з чим незрівняними утратами матері, які не дочекалися найдорожчих? Чи можуть заспокоїтися батьки, які досі не знають, де шукати могилу рідної кровинки? До речі, днями Міжнародний комітет Червоного Хреста озвучив страшну інформацію: понад тисячу (!) загиблих на Донбасі на сьогодні не ідентифіковані. Їх, вочевидь, і досі розшукують…
Кажуть, не бійся друзів: найгірше, що вони можуть зробити, — це зрадити тебе. Не бійся ворогів: найгірше, що вони можуть зробити, — вбити. Бійся байдужих. Через їхню мовчазну згоду у світі є і зрада, і вбивство, і всі нещастя на землі. Не збайдужіймо ж! Бо тоді можемо втратити все.
Пам’ятаймо слова Василя Симоненка:
Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали про вас грядущі:
«Їх на землі не було…»
