Чому нащадки українських емігрантів у Канаді вимовляють слово «корчі» без акценту?

Та осінь у провінції Альберта видалася напрочуд погожою. Двоє товаришів–галичан, Іван Пилипів та Василь Єлиняк, зійшли з потяга на місцевій залізничній станції. Вони вже кілька тижнів за океаном. Де ж ті омріяні дармові поля, заради яких подалися за тисячі кілометрів? Скільки не їдуть, навкруги все корчі та ліс. Не здогадувалися чоловіки, що їхні пошуки вільної землі покладуть початок наймасовішій еміграції українців початку ХХ століття, а вони, прості селяни, увійдуть в історію як перші українські переселенці до далекої держави

 

А земля там була справді ледь не безкоштовною. Десять доларів — ​і кожному, хто приїздить у Канаду, дозволяли брати наділ у 60 гектарів і вільно на ньому господарювати. Для хазяйновитих галичан, затиснених у прямому і в переносному значеннях горами й австро–угорською владою на крихітних клаптиках, це видавалося манною небесною. Заради можливості працювати на своїй землі вони наважилися на не чувану тоді подорож.

Першим про виїзд задумався селянин Іван Пилипів із села Небилів Калуського повіту на Івано–Франківщині. Про багату далеку країну почув від німців, котрі проживали по сусідству і колонія яких вже кількома роками раніше обжилася в Канаді. «Ходи сюда. Хліба досить, худоба дешева, місце всюди», — ​нехитре повідомлення з–за океану надовго позбавило спокою Івана. Та самому вирушати боязко, тож підмовив на мандри такого ж бідового товариша Василя Єлиняка. У матеріальному плані втрачати обом на батьківщині особливо не було чого, тож продали, що могли, аби мати гроші на квитки, і незабаром виїхали. Сім’ї обох поки що залишилися в Україні.

Пливли пароплавом 22 дні. У той час така подорож вартувала 15 доларів. Вийшли на берег і здивувалися необжитим просторам чужої країни. Але то були не зовсім такі лани, якими їх уявляли друзі. Навкруг тільки ліси, чагарники. От їх і вділяли переселенцям. Дешевизна землі приховувала один секрет: її потрібно розчистити. З канадською педантичністю була чітко визначена площа, яку необхідно осилити за рік: не менш як одну десяту наділу. Доводилося корчувати дерева, осушувати болота. Тож не дивно, що українське слово «корчі» міцно увійшло в словниковий запас кількох поколінь канадських українців. Його вони й досі тут вимовляють майже без акценту.

До Канади Іван та Василь прибули саме в жнива. Мови не знали, тож єдиним місцем, де могли працювати, виявилася громада менонітів (відгалуження секти анабаптистів, члени якої знали російську). Робота чоловіків не лякала. Досить швидко заробили на такий–сякий реманент і кілька волів. Більше проблем було з пристосуванням до холодної затяжної зими та короткого, немов сибірського, літа. Дошкуляли численні комарі, а найбільше бракувало спілкування. Тож в Івана визрів план перевезти сюди якомога більше земляків. Разом, як він уявляв, вони тут і гори звернуть. Тож незабаром чоловік повертається на батьківщину, аби розповісти односельцям про життя за океаном. Та люди не відразу погоджувалися кинути все, що наживали довгими роками. Наполегливість Івана зовсім скоро зіграла йому не на користь: по селі пішов поголос, що чоловік нікуди не їздив, а Василя взагалі вбив. А той факт, що селянин брав плату за допомогу в організації виїзду, взагалі накликав на нього тодішню поліцію. Мандрівника арештували на кілька місяців. Як стверджували очевидці, навіть із вікна в’язниці Іван Пилипів кричав: «Кидайте гори і доли та їдьте в Канаду!»

Зрештою десять родин таки зголосилися виїхати. З ними вдруге вирушив у дорогу й Іван, але вже не сам, а з дружиною та трьома синами. Знову пароплав, майже місяць в океані, і ось воно — ​нове життя. На перших порах переселенці оселялися в «бурдеях». Так називали напівземлянки, частину яких викопували у землі, а далі з глини, дерева та соломи виводили стіни. Дах робили з хмизу, очерету або соломи. Підлоги не було, сама земля. Для спання настеляли поміст з гілля та соломи. Усередині землянки зводили глинобитну піч. З майна мали із собою хіба дерев’яні скрині, в яких везли найнеобхідніші речі, кілька полумисків та діжки для тіста. У «бурдеях» жили, поки не збудують хату. Іноді це тривало кілька тижнів, а іноді й кілька років.

15 доларів — ​за квиток, ще 10 — ​за землю, і ти — ​канадський фермер.

Іван Пилипів на початках дуже бідував із родиною, навіть хотів утопитися, коли згоріла його вже збудована дерев’яна хата та все майно. На щастя, сусіди відмовили від такого страшного рішення і порадили податися на жебракування. Він послухав людей. За кілька тижнів приніс 37 доларів та трохи старого одягу. І знову повернувся до праці на землі.

Поки вдавалося виростити врожай на звільнених від чагарників полях, українці наймалися на будови чи підробляли в багатших фермерів за борошно чи картоплю. Одні пасли худобу в менонітів, інші небилівці виїхали до провінції Альберта на ферми. Там вони заклали в 1893 році першу українську колонію. Працювали дуже важко, адже не було ні молотарок, ні тракторів. Вони з’явилися тільки перед Першою світовою війною.

Непосильна праця все ж давала хороший результат. На старості Іван Пилипів мешкав у просторому двоповерховому будинку, мав 5 ферм, 15 земельних ділянок під забудову, слуги доглядали господарство, бо «жінка якась нездорова, нездужає і для того держиться в хаті, щоб шанувати здоровля». Сам він прожив 77 літ і помер у 1936–му на весіллі, випавши з вікна.

З товаришем Василем Єлиняком Іван давно розсварився на релігійному ґрунті, й до кінця життя вони не спілкувалися. Василь пережив свого колишнього компаньйона на 20 років. Він став успішним фермером, заснував містечко Една–Стар (згодом Чіпман, Альберта), отримав почесне громадянство Канади. У Чіпмені, де він похований (помер у 1956–му), йому споруджено пам’ятник. Чоловік прожив дев’яносто вісім років і залишив на канадській землі семеро дітей, п’ятдесят одного внука та шістдесят двох правнуків.

Нині в Канаді живе сьоме покоління перших переселенців. Ця країна третя у світі за кількістю українців.