Лист до редакції 09.09.2018, 17:03

Хто п’є – тому наливайте?

Шановна редакціє! Кілька разів перечитала публікацію під заголовком «Жінки з Майдану-Липненського скликали антисамогонний майдан...» («Газета Волинь» за 5 липня 2018 р). Вони просили владу закрити «смертельний бізнес» у своєму селі. Дякую тим гарним і сміливим жінкам, які від болю, горя та відчаю почали шукати вихід. Вдячна і журналістам «Волині», котрі відгукнулись на лист і поїхали на зустріч із селянами. Сподіваюсь, що згодом газета напише, як відреагувала влада на цю проблему і не лише на місцевому, а і на загально-державному рівні, щоб не з’явився такий сумний майдан у Києві. Адже можемо і Україну пропити…

Хоча переконана: п’ють, пили і будуть пити. Знаю, що не одне покоління українців тонуло в цій алкогольній «без верху і без дна» бочці. Жінкам, які опиняються в подібній ситуації, можу лише поспівчувати.

— Татку, не пий більше… Невже ти мене і маму не любиш? — зверталась не раз до свого батька, але у відповідь чула:

— Всі п’ють, доню. Не п’ють тільки немовлята і покійники.

І цієї згубної звички не полишив… до самої смерті. Казав, що за життя, мабуть, не одну цистерну горілки випив, хоч закінчив пиття «Тройным одеколоном». Так називались у радянські часи чоловічі пахощі, що коштували дешевше, ніж державна горілка, якої іноді бракувало.

Сьогодні ж алкоголю — «мертвої», а для когось «живої» рідини — вдосталь. Шампанське, коньяк, горілку і вино відомих світових брендів галантно подадуть не тільки в будь-якому столичному ресторані, а й у сільському «генделику». Все залежить від смаків замовника та від кількості «умовних одиниць» у його гаманці. А в сільській «точці» чи в магазинчику постійному клієнту дадуть ще й без грошей у борг.

П’ють переважно чоловіки. Жінки менше, хоча статистичними даними не цікавилась. Коли ж п’ють у сім’ї він і вона — це вже катастрофа. Не можу назвати жодного із чоловіків, котрий би відмовлявся від спиртного. Пам’ятаю одного колегу, який, випивши налиту стопку, ставив посудину вверх дном. Це означало: не п’ю, не наливайте і не просіть. А другий, випивши, подавав подібний сигнал піснею «Туман яром». Відспівавши «за туманом нічого не видно», чоловік залишав застілля. Про нього розповідав мені сусід по дачі. Очевидно, вибір пісні був осмисленим. Затуманивши алкоголем розум, можна втратити все найдорожче, а з того зеленого дуба залишиться лише хрест на власній могилі.

— Татку, не пий більше… Невже ти мене і маму не любиш? — зверталась не раз до свого батька, але у відповідь чула:
— Всі п’ють, доню. Не п’ють тільки немовлята і покійники.

На жаль, небезпеку в спиртному бачать тільки сильні чоловіки.

Сильними можна назвати і тих, хто зрозумів згубність своїх запоїв і перейшов на «сухий закон», відмовившись від будь-якого алкоголю. Хоча їх знаю менше, ніж є пальців на одній руці.

П’ють не тільки в селах. Слова «снова забухал» іноді чую, зустрівши молодого чоловіка, що мешкає поблизу з мамою-пенсіонеркою. Що, скажіть, відчуває та мати, коли «набуханий» син приходить додому? Вона не може з цим змиритися, їй боляче, але терпить, заливаючись сльозами… А якось така ж згорьована мудра жінка сказала під час зустрічі мені: «Це ж мій син, моя кровиночка, моя рідна дитина, а не гуска, якій можна відрізати голову». Та щоб хоч якось розважити її, розповіла, що і домашні птиці також п’яніють.

Трапився такий випадок з маминими курочками. Вранці, коли гостювала у батьків, почула голосіння мами.

— Ой, Господи! Що ж я наробила? Всі мої кури подохли…

Вони й справді лежали наче неживі. Чому? З’ясувалося, що напередодні мама мила бутля з-під наливки, а вишні висипала на подвір’ї, і ці «п’яні» ягоди, очевидно, сподобались курам. Добре, що не встигли птиць закопати. Через день кури всі ожили… То чому ж людина, «наклювавшись» спиртного чи наркотиків інколи не оживає? Невже людський розум (керує ж світом!) відрізняється лише об’ємом?

Самогонка — це також винахід людського розуму. Добре пам’ятаю, що горілка домашнього виробництва з’явилася за німців у часи Другої світової війни.

Гнати самогонку (так називалось це виробництво) почали і в нашій хаті. В коморі стояла величезна дубова бочка. Мені, шестирічній дівчинці, було цікаво заглядати, що ж там у ній булькає і якось дивно пахне. Спробувати ж рідину, що накапала в кружку, дорослі тоді не дозволили.

Цей напій «продегустувала» уже після війни. Мене, п’ятикласницю, вперше запросили бути хрещеною мамою. Ми з двоюрідним братом, на кілька років старшими за мене, були наймолодшою третьою кумівською парою у близької родички, яка народила первістка-синочка.

Хрестив у церкві священик. Потім накрили стіл. Можна здогадатись, які стояли тоді наїдки, але самогонка була. Наливали у чарочки (називали їх порційками на ніжках) і передавали по колу всім гостям. Кумам щоразу требу було випити до дна, щоб ріс хлопчик здоровим і щасливим.

Кум ще якось витримав, а мене, непритомну, перелякана мати понесла додому. Розповідали, що поруч бігли хлопчаки, вигукуючи: «Галя п’яна! Галя п’яна!» Спасала ж мене бабуся, яку довелося викликати із сусіднього села.

Наступного дня на уроки я не пішла. Ходила мама, яку викликала директорка школи. Як «виховувала» вона неньку за кумівство і за церкву, не знаю.

Рік тому про цей сумний «досвід» розповідала за столом на хрестинах своєї правнучки. Особисто для мене він став уроком на все життя. Хоча приводів повторити досвід було предостатньо. Відповідала, що від цієї хвороби пияцтва ще у дитинстві мені зробили «щеплення» вакциною, назва якої — «самогонка». (Не знаю, чи є вона в переліку сучасної «реформованої» медицини.) Тому й мені не доводилось бути в медвитверезнику, не замітала вулиці рідного Луцька під наглядом міліціонера в гурті постійних пацієнтів цього закладу. В часи перебудови в члени «Товариства тверезості» не записувалась, але на «безалкогольних» весіллях була не раз...