Переселенці з Єнакієвого: «Четвертий наш синочок народився вже на Волині. І п’ятий – ​«у дорозі!»

«Коли над головами почали літати снаряди, то вирішили ми виїжджати»

Адресу Сироєдових підказав начальник управління соціального захисту населення Камінь–Каширської райдерж­адміністрації Максим Демидюк, який добре знає цю багатодітну сім’ю (всього в районі 79 родин–переселенців). А вже у Пнівному кожен скаже, де живуть наші герої, бо ж три роки тому ще й гуртом збирали гроші, яких не вистачало на придбання хати, допомагали харчами.

Хоч Наталія і попередила, що їй краще розмовляти російською, все ж спілкувалася з нами в основному українською мовою. Бо ж, як сама висловилася, в Україні завжди жила.

— І поки була Україна на Донбасі, — ​каже жінка, — ​все було добре — ​підприємства працювали (вона, зокрема, трудилася на КП «Сервіс», яке займається прибиранням міста. — ​Авт.) А у 2014–му військові дії почалися, вибухи не припинялися. Та це ще десь на відстані було. А потім і над головами почали літати снаряди. Довелося ховати дітей у підвалі. Зупинились підприємства, а відтак не було і зарплати. А одного «прекрасного» дня просто вимкнули струм, перестала текти вода з крана…

Мати Наталії Надія Воробйова як старша людина по–своєму передає те, що довелося пережити:

— Психіка не витримувала постійного бахкання. Не знаєш куди себе і дітей подіти. Тим більше, що неподалік нашої квартири — ​полігон. Тож чули постійно постріли не лише, коли йшли бойові дії, а й під час навчань.

І глава сімейства Іван додає:

— Почали люди виїжджати з непідконтрольної території. Одні — ​в Україну, інші — ​в Росію. А дехто з молодих, хто не зміг ні сюди, ні туди, — ​пішов воювати на боці деенерівців, тому що треба було копійку заробляти, сім’ю годувати. Така реальність.

— Почали люди виїжджати з непідконтрольної території. Одні — ​в Україну, інші — ​в Росію.

Сироєдовим, які поселилися на Волині у Пнівному в лютому 2015 року, виїхати з Єнакієвого допомогли віруючі, як вони кажуть про своїх помічників. Спочатку, до речі, лише жінок і дітей вивозили. Чоловіків не випускали. Тож Іван, з яким Наталія була в цивільному шлюбі, ще якийсь час залишався в Єнакієвому. А вже коли хата була куплена, то жінка за ним поїхала і забрала на Волинь. У Пнівному влітку того ж року вони й офіційно одружилися. І вже тут народився їхній спільний син Дмитрик. Тож тепер у сім’ї четверо хлопчиків — ​Іван замінив батька Богданові, Кирилу і Микиті — ​дітям від першого шлюбу Наталії. А п’ятий синочок, поділились новиною, — «у дорозі».

«Хату ми купили разом із земельними паями»

— Сільський голова, — ​розповідає Наталія, — ​знав, що у Пнівне їдуть переселенці, і йому треба їх десь оприділити. Тож хату для нас підготував (служба з надзвичайних ситуацій координувала розселення. — ​Авт.). Правда, спочатку ми квартирувалися в іншому помешканні, а через місяць купили ось цей будинок.

У дорогу багато не візьмеш, тож, за словами жінки та її матері, їхали з найнеобхіднішими речами: аби було у що переодягнутися, дітей до школи відправити. І навіть без грошей. Уже тут, на місці, люди допомагали, чим могли, — ​і продукти несли, і якусь частину грошей, щоб переселенці купили житло. Вдячні Сироєдови, що хазяйка погодилася продати будинок у розстрочку, — ​частинами віддавали. Родина має статус переселенців, а відтак і відповідні соціальні виплати, зокрема на дітей. Знову ж таки, зауважують співрозмовники, сільський голова багато клопотався — ​документи сам возив по інстанціях, щоб прискорити отримання цього статусу.

Уже склався стереотип, що ті сім’ї, які переїхали з непідконтрольної території, не дуже охоче вибирають для проживання сільську місцевість (хоч якраз у селі, працюючи на землі, можна дати собі раду). Наші герої не вписуються в цей стереотип. Вони ще й паї земельні мають.

Люди допомагали, чим могли, — ​і продукти несли, і якусь частину грошей, щоб переселенці купили житло.

— Коли купували хату, — ​розповідає Наталія, — ​то хазяйка сказала: «Будь ласка — ​вам і земля. Вона мені не потрібна, бо я тут не живу». Тож маємо і поле, щоб сіяти зернові, садити городину, картоплю, і сіножать. Раз завели корову, то й сіно потрібне.

Одне слово, як усі у Пнівному працюють, так і Сироєдови.

— Трохи важкувато, — ​каже Іван, — ​що немає коника — ​робочої сили і за все треба платити. Але якось справляємося.

І ми мимоволі проймаємося симпатією до цієї працьовитої родини. Влітку — ​думка про зиму: жінки «закрутки» роблять з того, що вродило на городі, в саду. «Тільки компотів 50 банок закрили — ​вітамінами для дітей запаслися». І уже свіжину мали свою. Правда, як зауважила Наталія, на перший раз трохи з салом не вийшло, бо купили, як виявилося, в’єтнамську породу, більш м’ясну. Але то діло поправиме — ​недавно придбали уже звичайних двох кабанчиків.

«Діти тут спокійні, не зриваються посеред ночі»

Наталія їздила раз у Єнакієве, коли вивозила з непідконтрольної території чоловіка. А ось її мати каже:

— Я звідси вже нікуди не рушу. Не в тому віці, щоб повторити цей шлях. Як згадаю, як ми з дітьми, з клунками добиралися, то жах бере. Внукам тут добре — ​свіже повітря, тиша. Вони сплять спокійно, не зриваються з переляку вночі, як то було в Єнакієвому.

З почутого напрошується думка, що родина переселенців не проти назавжди залишитися на Камінь–Каширщині. Мати Наталії сказала, що й собі хоче хату купити — ​ростуть онуки, про них треба думати. А вона сама мовила так:

— Якщо чесно, то, думаю, може, наші діти колись поїдуть на Донеччину — ​коли мир настане, життя наладиться. А ми вже тут доживати будемо.

І такий спогад:

— Коли торік наші діти побачили танки на дорозі у селі (під час спільних військових навчань Білорусі і Росії якась частина українських Збройних сил підтягувалась до кордону. — ​Авт.), то кричали на всю вулицю. Думали, як потім розповідали, почалося те, що вони пережили в Єнакієвому.

…Сім’я живе нагальними клопотами: оскільки хата стара, то вже дах треба ремонтувати, бо тече, двері вхідні міняти. По можливості створюють Сироєдови затишок у помешканні. Готуються до появи на світ п’ятої дитини.