«Своїми картинами ти зробиш більше для тих, хто ніколи не бачив війни»

В експозиції — ​три десятки полотен. Художні чорно–білі розповіді про події в січні 2015–го з цікавістю розглядають волинські кіборги і наче повертаються у ті жахливі 242 дні, коли бійці різних підрозділів та батальйонів мужньо трималися, але понесли величезні втрати. Документальний фільм нагадав усім про тих, котрі «вистояли, не вистояв бетон», що їх ворог назвав «кіборгами», бо їхня стійкість уподібнювалася залізним роботам з фільмів. Саме завдяки їм можемо святкувати Незалежність, саме такі зараз на Сході тримають ворога на припоні. Кіборг Андрій Серганчук подарував музеєві свою каску, яка захищала його у терміналі ДАПу, а працівники закладу закликали воїнів приносити свої трофеї, щоб ми, дивлячись, пам’ятали.

— Святкування Дня Незалежності під час війни має бути іншого формату, — ​зазначив директор музею Анатолій Силюк. — ​Ми повинні дякувати героям, які зробили подвиг в ім’я Держави. А щоб співпережити це з ними, на допомогу приходить мистецтво. Про кіборгів є фільми, книги і от ці художні роботи дуже молодої людини, студента Львівської національної академії мистецтв Олега Дробоцького, який творив за фотографіями і спогадами учасників подій.

Худорлявий 21–річний юнак із сумним поглядом подякував солдатам, батькам, Сергію Лойку за дозвіл писати картини зі світлин, працівникам музею за надану можливість показати їх усім. Митець небагатослівний. Йому болить війна, на якій не був, але яку пережив серцем. Чорно–білими кольорами передав її трагічність. Іванка Єрейська з Рівного — ​співорганізаторка виставки, яку вже провела у своєму місті, а тепер планує ще й у Тернополі, — за професією ветеринар, а допомагає Олегу з організацією, бо, каже, коли ознайомилася з його картинами на книжковому форумі, захотілося зробити їх повноцінне представлення.

— Це біль, сльози, страждання. І їх не треба забувати, бо вони не десь, а в Україні, — ​доносить дівчина те, що збагнула сама.

Учасник АТО і співак Юрій Щербик подарував кіборгам пісні, народжені на війні, а одну з них присвятив тим, хто вміє чекати й дочекався…

Таких я одразу помітила на виставці. Це родина кіборга Джона, Віктора Михальчука, героя моєї публікації, — ​дружина Оксана, донька Анна, син Максим. Вони разом вистояли в тому пеклі. Минуло три роки, але й сьогодні на нетактовне запитання журналіста син мало не розридався. Не гонімося за резонансними відповідями, колеги, бо ця тема їм болить і досі. Василь Шумик, про якого писала наша Катерина Зубчук, Андрій Серганчук, Вадим Ваврищук, Юрій Величко, Андрій Луцик, Артур Завальний… Вибачте, кого не назвала, ви всі на світлині на фоні найбільшого Олегового полотна, а ми — ​вклоняємося вам.

Директор музею Анатолій Силюк подякував кіборгам за мужність і запитав, наскільки ця виставка відображає правду.

— Те, що там було, важко передати, — ​відповів захисник Андрій Cерганчук. — ​Але ти зумів передати ту атмосферу, — ​звернувся він до молодого митця.

— Пейзажі там всюди були однакові: і з вишки, і з терміналу, — ​вже з усміхом пригадує кіборг Вадим Ваврищук, а тоді із сумом: — ​Уявіть, що то таке, коли з цілої роти живими залишаються сім чоловік…Тут серед нас стоять хлопці, нагороджені бойовими орденами, шестеро мають групи інвалідності, отримані в єдиних боях у житті. Ми не знали один одного до війни, але тепер можу сказати, що маю рідну сестру, а ось — ​мої брати, — ​і додає: — ​Я чув, що художник хоче в армію, але відверто: ти набагато більше своїми картинами зробиш тут, для тих, хто ніколи не бачив війни.

Митець небагатослівний. Йому болить війна, на якій не був, але яку пережив серцем. Чорно–білими кольорами передав її трагічність.

— Ми всі травмовані психологічно, і нещодавня історія з реабілітаційним центром для атовців дуже болюча. Багато з нас потребують негайної допомоги, бо може статися непоправне. Такі заходи, як от цей, тримають у соціумі. Дякую працівникам музею, що це розуміють, — ​додав ще один герой.

— Ця виставка триватиме до кінця вересня, — ​зазначив Анатолій Силюк. — ​Можливо, коли відвідувачі побачать війну очима молодої людини, вони по–іншому її сприйматимуть.

— Син творив ці роботи протягом року, писав ночами в коридорі гуртожитку, вдома, — ​розповідає мама Ольга. — ​Хочеться, щоб мирні краєвиди малював, дівчат біля моря. А в нього — ​горе й біль, — ​зі сьозами на очах мовить жінка.

Хлопець з непростим минулим: займався санним спортом, покалічився і вже переніс кілька операцій, у дитинстві було п’ять хірургічних втручань на оці, бо мав пухлину. Але не шкодує себе, дуже вразливий, годинами переглядає фільми про війну, фотографії.

«Мамо, ввійди в мій світ», — ​просить, коли ненька намагається відволікти його. Таке враження, що сам побував серед розбитих стін ДАПу, так реалістично все передав.

— Може, скінчиться війна і він перестане це малювати, — ​сподівається мати.

— Він не може змиритися з несправедливістю, відстоює правду. Якщо захоче йти в армію, не буду забороняти, — ​каже батько Ігор.