Незрячий гріх
— Ти диви, Варка — вдова, доньку сама виховала і почала будову, — дивувались у селі. — Де ж гроші взяла? — Худобу тримає. Може, колгосп допоміг. Та й в ланці працює, — міркували односельці
Люди Варці співчували. Донька на виданні, але не поспішають хлопці сватів засилати. Бідося. Може, тепер, коли жінка почала зводити хату, хтось трапиться.
А ще в селі ходили чутки, що вона просить милостиню біля храмів. Незрячою прикидається. Наче хтось бачив її в Почаєві, біля лаври. Але та прохачка була так замотана хустиною, що годі було направду упізнати: Варка це чи хтось інший.
Сусіди замітили: в неділю та на великі свята жінка рідко буває вдома. Запитували в Галини, доньки, де матір?
— До міста поїхала, — відповідала дівчина.
А люди тим часом рахували, скільки коштують цегла, цемент, дерево та інша всячина і все менше йняли віри, що Варка самотужки назбирала грошей на будову.
Хата росла поволі. І врешті–решт вони з донькою справили новосілля. А невдовзі й наречений для Галини зна–
йшовся. Дмитро пристав у прийми. Варка виділила молодим найбільшу кімнату. І далі десь пропадала по неділях і святах.
Допитливі сільські сороки хотіли вивідати в зятя, куди мандрує його теща, але той не знав. Із цікавості якось запитав у Галини. Та звично відповіла:
— Мама до міста поїхала.
…Після шістдесяти років Варка почала втрачати зір. Галина вмовляла, аби матір поїхала до районних медиків. Може, якісь краплі пропишуть. Чи окуляри. Але мати впиралася:
— Не треба мені ніякого ліку. Ніщо не допоможе. То кара Господня.
— Кому ви зло вчинили?
— Собі, Галю, собі.
— Про що ви мамо?
— Тобі це треба знати?
Невдовзі світ потемнів для Варки. А селом пішов новий поголос:
— Може, таки правда, що Варка біля храмів побиралася. Тепер за гріх розплачується. Зовсім незрячою стала.
— Певно, вже й хата нова не мила.
— Не можна хворою прикидатися. Бо так воно й станеться… вже сталося.
— Може, хтось останні копійки їй кидав. Шкодували. А тепер напомацки подвір’ям ступає. Далі хвіртки не виходить. Онучка росте, а Варка її не бачить…
Галина приводила матір до сільської церкви. Варка сідала в кутку на лавці, і з її незрячих очей текли сльози. Ніхто ні про що не запитував жінку. Одні сторонилися. Інші знали: нічого не вивідають. А вона й священикові під час сповіді не розповіла того, що таїла в душі. Може, колись…
…Галина збиралася до міста.
— А чому серед тижня? — запитала Варка. — Це який нині день?
— Середа, мамо. У поліклініку їду. З очима щось…
Варка зойкнула і завмерла.
— Вам недобре, мамо?
— Серце тисне. А ти їдь, Галю, їдь.
…За кілька тижнів до смерті Варка «висповідалася» доньці. Розповіла, що справді стояла з простягнутою рукою біля храмів. Хотіла зі злиднів трохи вилізти. Хату збудувати, бо стара на голову завалилася б. От і вдавала незрячу. Бо хіба винна, що вдовою рано залишилася. І від родини помочі не дочекалася…
За кілька тижнів до смерті Варка «висповідалася» доньці. Розповіла, що справді стояла з простягнутою рукою біля храмів.
— А я думала, що ви просто до міста їздили. Тільки не могла втямити, що ви там робили по неділях і великих святах.
— Сліпота моя — це гріх, який мушу спокутувати.
— Як же в цій хаті далі жити, мамо?
— Не ти ж милостиню просила.
— Кажуть, гріх на цілі покоління падає…
…Варка померла.
Краплі Галининим очам не допомогли. Окуляри прописали. Галині здавалося, що тепер вона материн гріх спокутує. І дуже боялася. За себе. За доньку. За маленьку внучку. І не знала, як цьому зарадити…
Коли на зір поскаржилася донька, Галина аж похитнулася.
— Вже третє покоління, — мовила тихо.
— Ви щось сказали, мамо?
— Ні, то я про себе.
…У селі вже майже не згадували про Варку. Хіба що зрідка хтось зі старших людей. А Галину переслідував незрячий гріх, якого вона боялася гірше смерті.
Згодом почала ходити в окулярах і внучка. Галина після цього аж заслабла. Донька заспокоювала: лікарі сказали — нічого страшного немає. Тепер у багатьох дорослих і дітей поганий зір. Проте Галину це не тішило. Вона знала страшну таємницю. Її почали лякати ночі. Бо може статися так, що прокинеться, а ранку не побачить. І хай Бог милує, аби ця ніч тривала так довго, як у її покійної матері…
…Галина завела розмову зі священиком на автобусній станції. Вона не знала отця. А він не знав її. Вони роз’їдуться, і, можливо, дороги не зведуть їх більше ніколи. Тому й вирішила довірити йому свої переживання та страхи. І запитати поради.
— Отче, я нікому не можу розповісти свою таємницю. Навіть рідній доньці. І більше не можу носити її в серці. Вислухайте мене, будьте ласкаві.
Священик уважно слухав. Коли жінка замовкла, він також замислився. А потім мовив:
— Тепер вам потрібно ходити по храмах. Молитись за материну душу. І за рідних своїх. І нічого не бійтеся — вірте в милість Господню. Бог добрий та милосердний. На матір не гнівайтесь. Бо гнів не принесе ні прощення, ні спокою. А молитва творить дива.
Отець благословив Галину і пішов до свого автобуса. А їй розвиднілося на душі.
… Галина дала собі обітницю: відвідуватиме різні храми, поки зможе. З кожної церкви чи монастиря привозить свячену воду і свічку. Скроплює хату. Запалює святий вогник. Чомусь таке на думку прийшло…
Варка збирала по храмах гроші. А Галина збирає, нанизує на невидиму вервечку молитви. Очі вже геть погані стають. Але вона ще бачить ранки. Сонячні дні. Усмішки своїх рідних. Вірить: молитва — це свята купіль. Святий сповиток. Оберіг її родини. І відпущення гріхів для матері…
Ольга ЧОРНА
