«Наш Дмитрович — лікар від Бога», — кажуть у Турійську про авторитетного хірурга.
Любомир Валіхновський: «Колись у районі було понад 40 тисяч жителів, нині – 26. Куди далі?»
Із завідувачем хірургічного відділення Турійської ЦРЛ ми розмовляли про реформу охорони здоров’я і право людини на порятунок життя. Фахівець із 46-річним досвідом, заслужений лікар, батько відомих в Україні пластичних хірургів Ростислава і Тараса Валіхновських, щиро вболіває, щоб медицина не стала для жителів глибинки недоступною
«Є хворі, яких не довезеш до Ковеля чи Луцька, їх потрібно оперувати тут»
Попід стінами лікарні вранці — десятки велосипедів, кому ближче, приїжджають двоколісним транспортом, з віддалених сіл добираються підводами чи автомобілями. Навіть у гарячу пору копання картоплі палати не стоять порожніми.
— Найбільша біда, що люди терплять до останнього, сподіваються, що біль мине. Привозять уже тоді, коли хворого треба з того світу витягувати. Таких не довезеш у хірургічні відділення Ковеля чи Луцька, їх потрібно негайно оперувати, — каже Любомир Дмитрович. — Виходить, що і від нашої роботи залежить демографічна статистика.
Ніколи не забував настанови батька-священика: «Лікар мусить бути людяним», і синів цьому намагався навчити.
В одній із палат знайомимося із 17-річним Женею Серьогіним із села Відути. Хлопець зізнається, що сім днів мучився від болю у животі. По допомогу не звертався, бо не було грошей на ліки. Привезли батьки сина вже з перитонітом.
— Думали — апендицит, а під час операції виявилося, що ускладнення дала запущена виразка 12-палої кишки. Довелося над цим хлопцем добряче потрудитися, зате зараз уже збираємося його виписувати. Але, Женю, таблетки продовжуй пити і вдома, — наказує хірург.
Це вже потім від медсестер ми довідаємося, що найбідовішим пацієнтам Любомир Дмитрович нерідко купує дороговартісні ліки власним коштом. Частково виручають і засоби для невідкладної допомоги, які є у лікувальному закладі. Спільними зусиллями вдається виходжувати найважчих хворих. Своєю правою рукою називав Валіхновський операційну медсестру Лідію Берестюк, хвалив і її сина, перспективного хірурга.
У відділенні, яке кілька років тому відремонтували за сприяння народного депутата Сергія Мартиняка, ідеальний порядок і чистота, пацієнтам тут створили комфортні умови. Мимохідь довідалися, що і миючі засоби завідувач іноді «спонсорує» зі своєї зарплати. З гордістю показував операційну: «Є все необхідне для роботи. А в лікарні вкрай потрібно мати цифровий рентгенапарат». Розповідаючи про обладнання, похвалився кардіографом — подарунком сина Ростислава, який у столиці має сучасну клініку. Зізнався, що ніколи не забував настанови батька-священика: «Лікар мусить бути людяним», і синів цьому намагався навчити.
Антоніна Рута з Турійська, розповідаючи свою історію, аж просльозилася:
— Зі мною Любомир Дмитрович, як із малою дитиною, панькався, сам учив, як жити зі стомою, як калоприймач міняти. Якби не його досвід, пунктуальність і добросовісне ставлення до роботи, хто знає, що б могло статися зі мною. Це щастя, що в нас є таке хірургічне відділення.
— Видалив запалений апендикс, але інтуїція підказувала, що треба придивитися уважніше. Зробив «ревізію» органів черевної порожнини і виявив пухлину на кишці. Якби вчасно не позбулися її, розвинувся б каловий перитоніт. Колеги-проктологи в обласній клінічній лікарні оцінили мою роботу схвально. Я тісно контактую з головними спеціалістами хірургічного профілю, раджуся, вчуся у них, — скромно каже іменитий лікар, який неодноразово відвідував і закордонні клініки, стажувався, придивлявся до роботи хірургів у Канаді, Великобританії, Польщі…
«Хіба у мене один такий Саша?»
Якщо чесно, то в Турійську ми планували ще й відвідати колишнього пацієнта Любомира Валіхновського, про якого розповідали нашим читачам у грудні минулого року. Олександр Жешко працював обхідником колії і потрапив під потяг, який відрізав йому обидві ноги на рівні стегон, розтрощив кістки і добряче потовк тіло. Ситуацію ускладнювало те, що біда сталася у полі далеко від переїзду, куди бригада екстреної медичної допомоги не могла дістатися. Поки знайшли спосіб доправити потерпілого до автомобіля «швидкої», він буквально стік кров’ю, далися взнаки і наслідки важкого травматичного шоку. Медики усі надії покладали на Любомира Валіхновського.
А він якраз повертався з відпустки. Провів за кермом 6 годин. Тільки під’їхав до будинку, як зателефонували з приймального відділення. Сам хірург віддає належне злагодженій роботі своєї команди, завдяки якій і повернули 42-річного потерпілого до життя: «Ампутацію ніг і пальців руки ми провели за годину, ситуація вимагала працювати максимально зібрано, на одному подиху».
Кого рятує, Любомир Дмитрович навіть не здогадувався. Лише наступного дня впізнав у пацієнтові давнього знайомого, якого жартома називав «похресником».
Треба створювати для лікарів належні умови, а не скорочувати посади. Адже реформи мають поліпшувати медичне обслуговування людей.
Понад 40 років тому в дихальні шляхи немовляти потрапила гарбузова насінина. Поки мама прибігла з малюком до лікарні, знайшла педіатра, поки та зрозуміла, що без хірургічного втручання не обійтися, дитина вже була у стані клінічної смерті.
— Зробив трахеотомію (розтин трахеї), видалив стороннє тіло і взявся за реанімаційні заходи, — згадував Любомир Дмитрович. — І тоді, й торік нікуди довезти Сашу не встигли б.
Розповідав, що травмований залізничник уже піднявся з візка, вчиться жити з протезами. У такій ситуації кожному було б важко морально, психологічно адаптуватися. Потрібен час, щоб звикнути, знову знайти себе.
— Після публікації у «Волині» до Турійська приїжджали журналісти чи не з усіх телевізійних каналів. Олександрові вже набридла надмірна увага репортерів. Та і я сенсацій не люблю. Хіба ж у мене один такий Саша? — попросив нас не турбувати колишнього пацієнта Любомир Валіхновський, вболіваючи за його спокій.
І справді, у відділенні ми зустріли ще одного Олександра приблизно такого ж віку, як і Жешко, який теж удруге завдячував життям і здоров’ям рятівному скальпелю Любомира Дмитровича. 40-річний чоловік — уродженець Турійська, нині живе і працює у Києві. Але коли виникли проблеми, які вимагали хірургічного втручання, до столичних світил по допомогу не пішов.
— Я був упевнений, що краще, аніж Валіхновський, ніхто мене не прооперує. Знаю цю людину з перших секунд свого життя, — сказав Олександр Нечипорук, якому, як виявилося, хірург допоміг з’явитися на світ.
— Я медсестрою у лікарні працювала. Як ходила вагітною, то все хвилювалася, як буду народжувати, бо ж маленька, худенька. А Любомир Дмитрович, тоді ще молодий спеціаліст, жартував: «Звертайся, це діло нехитре». Так і сталося, що саме Валіхновський зробив кесарів розтин, — згадувала Марія Дмитрівна Нечипорук, котра якраз прийшла провідати сина.
— За 46 років ми з дружиною Марією Антонівною, яка по сусідству з нашим відділенням завідує терапією, зріднилися з доброю половиною жителів Турійщини. Йдемо на роботу, кожен другий перехожий каже «Добрий день!». Ми родом із Прикарпаття, але тут проходило наше професійне становлення, тут виросли наші сини, які теж стали хірургами, тут щирі й добрі люди, тому мені не байдуже, як їм доведеться лікуватися, коли відбудеться медична реформа. Я вважаю, що хірургічне відділення у райлікарні не можна закривати. Є в нас молодий і перспективний хірург-травматолог Іван Савка, є мої колеги Володимир Берестюк та Іван Положевець, інші спеціалісти. Треба створювати для лікарів належні умови, а не скорочувати посади. Адже реформи мають поліпшувати медичне обслуговування людей. Тільки так можна досягти позитивного приросту населення, запобігти вимиранню наших сіл, — міркував авторитетний хірург, поспішаючи на чергову операцію.
